Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Головними полоняниками Боярська дума вважала «сандомирского воеводу с дочерью». У дипломатичних документах царський титул Марини Мнішек велено було не згадувати. Як не говорилося й про колишнього царя чи імператора Дмитрія Івановича, а лише про «розстригу» Гришку Отреп’єва, «злом и проклятом волхве», «богоотступнике» і « смердящем псе». Заодно про весілля його з Мариною говорилося, що «и взем за ся проклятый у поляка у воеводы Сандомирского дщерь римские ереси и не крестив, поведя венчати ю царским венцем в соборной и апостольской церкви, и свящее миром некрещенную помазати повеле», — себто цим Москва відмовлялася визнавати Марину Мнішек та її вінчання на царство. А відтак, вона, мовляв, ніяка не російська цариця, а всього лише «дщерь сандомирского воеводы», що її повінчав на царство «смердящий пес». А ще підкреслювалося: це авантюра воєводи Юрія Мнішека, котрий «себе... и дочери своей безчестье и убытки великие починил», що «вся смута и кровопролитье от него сталось».
І разом з тим новий руський цар навіть потурбувався про... кухню цариці. Це вже було щось. І щось красномовне, знакове. А розпорядився Василій Іванович, аби Марині Мнішек під час її перебування під арештом у Кремлі «давали все необходимое в крепости, но так как готовившихся там блюд она не могла есть, отдали приказ, чтобы там же готовили еду для нее по-польски».
Польські страви (власне, європейські, до яких звикла Марина) звідтоді готовили на кухні її батька і щоденно в судках привозили Марині у її кремлівську «крепость» — і Марині, і її фрейлінам та слугам.
— Дівчатоньки, будемо сподіватися на краще, — казала за обідом Марина своїм фрейлінам. — Тим, кого задумали знищити, так годити з їжею не будуть. Вище голівоньки, фрейліни мої дорогі! Сподіваймося на краще... Хоча... Кращого після того, що лучилося 17 травня, для нас, мабуть, у Москві вже годі й сподіватися...
Марина все ще остерігалася, аби її не отруїли тихцем (трутизну можна було підсипати в судки, коли їх везли до Кремля, а потім все звалити на пана воєводу — мовляв, на його кухні його кухарі готували, при чім тут ми?). Чи щоб з нею не вчинили те, що вчинили з сім’єю Бориса Годунова після його смерті.
Правда, нова влада хоч і уникала величати — та ще офіційно — Марину Мнішек царицею, але ж ставилася до неї мовби підкреслено поштиво — певно, враховуючи, що попри все вона — вінчана цариця.
Але так довго тривати не могло. Та й чому це вона, повержена цариця, мала залишатися у Кремлі, де вже підбирав палати собі новий цар. Ось-ось щось мало статися.
І невдовзі воно й сталося. Швидше, аніж вона сподівалася. 23 травня боярин з роду Шуйських — високий та худий, з великим носом, що здавався вороном, зачитав Марині повеління нової влади, за яким вона мала негайно залишити Кремль і перебратися в дім свого батька, воєводи Юрія Мнішека, де вона почуватиметься в повній безпеці.
Недовге збирання (та й дорога недалека, батько мешкав чи не поруч з Кремлем), і Марина Мнішек з фрейлінами залишила державний форпост Русі. Як час покаже — назавжди.
Але за Кремлем, хоч він і був державним символом Русі, вона ніколи не сумуватиме і не жалкуватиме. Як їй легко дістався той Кремль, так само легко вона його й залишила — Бог з ним! Живуть же люди без Кремля, чому вона не може без нього жити?
Не шкодувала і за втраченими коштовностями, надарованими їй царем, духовенством та боярством (їм несть ліку), що їх у перший день перевороту в неї відібрали і передали до державної скарбниці, — Бог з ними, коштовностями! Живуть же люди без них, проживе й вона. Було б лише життя.
А ось за «арапчонком» пошкодувала. І навіть прохала було повернути їй те негреня, чумазого маленького хлопчика, що їй — у вигляді живої ляльки — подарував Дмитрій, як вона в’їздила до Москви, і якого в неї чомусь відібрали в перший день перевороту. Нащо він їм здався?
А те чорне, як вуглина, кучеряве хлоп’я чужого і далекого їй африканського народу так припало їй до душі. Воно було таке потішне з білими зубами й очима, непосидюче, комічно-потішне, що ним вона потішалася, як живою лялькою. І її фрейліни теж...
Повертати «арапчонка» відмовилися. І це при тім, що вона погоджувалася із втратою коштовностей, а прохала залишити при ній лише негреня. Нащо воно їй було? Не інакше як вісімнадцятилітня шляхтянка, яка хоч і стала царицею, але все ще була дівчам і любила іграшки.