Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
За людьми з царської охорони юрми полювали з особливою жорстокістю — їх усіх до одного винищили теж!
І ті поляки, які служили у царя і які здалися без бою (сподіваючись, що за це їх буде помилувано, адже покірну голову меч не січе), теж були винищені чи не до одного. Найбезжалісними способами!
Більше того, закатували на смерть навіть гінця Склінського, який їздив з листами царя до Самбора, до Марини Юріївни, — незбагненно, в чому полягала його провина?
Були перебиті й розтерзані вже мертвими всі слуги царя. Був убитий — теж мученицькою карою — навіть ксьондз Франтішек Помаський, колишній самбірський священик-бернардинець, згодом королівський секретар, який наївно вірив, що йому вдасться якщо й не поєднати дві церкви — католицьку з православною на теренах Московії, то, принаймні, зблизити їх, аби вони стали церквами-сестрами, не розуміючи, що це нездійсненно.
Хоча цариця й мешкала всі дев’ять днів свого короткочасного — як блискавка — правління в кремлівському палаці, але для неї ще по її приїзді до Москви був виділений двір на Нікітській вулиці, де вона так і не встигла жодного разу побути, — там знаходилась частина її почту. Двір той під час бунту був відданий вогню, а слуги і гості цариці винищені — коли там шукали саму дочку воєводи Мнішека.
Царицю Марину Юріївну з її фрейлінами, частиною прислуги та з деяким її почтом нова влада тримала під арештом у Кремлі від 17 травня, коли стався переворот і було вбито царя Дмитрія, і aж до 23 травня — себто майже тиждень.
Ці шість з чимось днів були днями суцільної тривоги, напруги, навіть відчаю, і були днями очікування чогось жахливішого, чи не кривавої розв’язки. Проте нова влада тримала царицю в Кремлі під домашнім арештом (така собі незамкнена в’язниця) тільки тому, що, з одного боку, не знала, що з нею робити. (Хоча розуміла: убивати царицю, польську громадянку, не можна, бо в чому полягала її провина, якщо вона й була? Тільки в тому, що Марина Мнішек вийшла заміж за царя Дмитрія, офіційно — пізніше — визнаного самозванцем та узурпатором влади.) А з другого боку, новій владі тоді було не до Марини Мнішек, юної польської графині, дочки сандомирського воєводи і самбірського королівського старости.
Марину така невизначеність її долі хвилювала, але разом з тим і ніби трохи заспокоювала. Той факт, що новим царем Московії став Василій Шуйський, трохи заспокоював. Це був той князь Шуйський, який ще зовсім недавно — 8 травня — не просто був на весіллі царя Дмитрія і цариці Марини та на її коронації, а й відіграв під час тих урочистостей головну роль, будучи офіційним представником служилого боярства і князівства. Він не лише тоді ласкаво ставився до Марини, вдаючись чи не до державного підлабузництва, а якими тільки словами — правда, то виявилися нещирі словеса, — громогласно величав Марину!
Зокрема виголосив і такий пасаж (спіч, як би сьогодні сказали), звертаючись до неї, до цариці Марини:
«...А наияснейшая и великая государыня цесарева и великая княжна Марья Юрьевна всеа Русии!..»
У всіх і досі на слуху це урочисто-державне звертання князя Шуйського до Марини Мнішек, виголошене мовби ж щиро. Принаймні, без принуки. То не може ж тепер князь Шуйський, ставши царем, змінити про Марину свою думку і обзивати її негарними словесами... Чи й замахнутися на неї та на її життя. Він же щиро святкував її весілля та коронацію, святкував як один з найродовитіших бояр, а не як дрібний служка. А боярину і князеві такого рангу негоже міняти свою думку і після восхваління її тут же принижувати й обзивати, адже цим він у першу чергу принизить себе і ще раз доведе, що він міняє свої думки частіше, як інші сорочки... А тому це вселяло надію, що новий руський цар хоч і прийшов до влади внаслідок кривавого перевороту, але з Мариною нічого не вчинить лихого — як і з її почтом, що дивом уцілів під час бунту. Та й чутки ходили, що Василій Шуйський вже як цар Русі висловив своє бажання розпочати переговори з Польським королівством про подальшу долю тих поляків, які опинилися у Москві, — це теж вселяло надію на краще.
Московському урядові невигідна була загибель сімейства Мнішеків у Росії — як і знущання над ними ошалілого натовпу. Ось чому Василій Шуйський вжив усіх заходів, аби зберегти це сімейство під час погрому 17 травня 1606 року.
За кілька днів до офіційного вінчання на царство Василія Івановича до Речі Посполитої було відправлено посольство, якому зокрема наказувалося: «...а Сандомирского воеводу с дочерью и со всеми его приятели, которые были приехали к расстриге на свадьбу, и тех панов, которые приехали с расстригою, лутчих людей приговорил государь разослати по городам, а желнырей и худых людей хлопцов велел государь перебрав отпустити в Литву. А приказал государь о воеводе Сандомирском с товарыщи боярину князю Ивану Васильевичу Голицыну».