Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Це лякало поляків, і вони мали підстави чекати від Кремля чогось ще гіршого. А обнадіювало те, що від нової влади Москви до Речі Посполитої було відряджено посла, авторитетного князя Григорія Волконського. А з ним — що й зовсім було утішно і давало хоч якусь надію на швидке визволення з московського полону, — відпустили деяких поляків, які служили воєводі Мнішеку. Це вже було ніби початком чогось доброго для поляків. До всього ж Мнішекам, Вишневецьким, Стадницьким та іншим вельможам, які вціліли під час травневої катастрофи, нарешті дозволили написати додому листи. І навіть дозволили у них повідомити родичів та знайомих на батьківщині, що з ними відбулося у Москві і як вони почуваються...
Марина відразу ж сіла писати листа матері у Самбір і списала кілька аркушиків, розповідаючи все, що з нею трапилося особисто і що відбулося у Москві 17 травня та в наступні після бунту дні... Розуміла, що до Самбора — як і до Польщі — вже долетіли вісті про повстання в Москві проти царя Дмитрія Івановича, тож хай краще мати не гадає, що і як, а прочитає з її листа, що насправді відбулося...
Написала, перечитала, мить подумала і...
І порвала листа. На дрібні шматочки.
Посиділа, опустивши голову й безвільно поклавши руки на стіл, а тоді раптом схопилася, взяла чистий аркуш і швидко вивела:
«Дорога матусю! За мене не хвилюйся, зі мною — попри все, що сталося у Москві, — все гаразд. Я жива й здорова. Твоя Марина...»
Подумала і раптом дописала (великими літерами — після слів «твоя Марина»): «цариця московська»...
Написала, бо вважала себе істинною — себто вінчаною, — царицею московською, і в цій вірі її так ніхто й не зможе похитнути — ні обставини, ні люди... Словам батька про те, що «цар Дмитрій нібито живий», вона тоді не дуже повірила. І швидко їх забула, сприйнявши як слабеньку втіху, святу неправду, що до неї, аби її збадьорити, вдався батько, як раптом...
Грім і блискавки серед ясного неба!
А втім, грім і блискавки і серед ясного неба так би не вразили Мнішеків з усіма їхніми співплемінниками у Москві, як вісті, що Дмитрій... живий! Цар Дмитрій, виявляється, уцілів під час бунту 17 травня. Буцімто його під час того злощасного заколоту не вбили (було вбито когось іншого, схожого на нього), він дивом — і це, виходить, вдруге? — врятувався і зумів вислизнути з найближчими йому людьми з Москви, — коли переконався, що вікторія схиляється на бік бунтівних бояр-зрадників.
Такі чутки — одна одної нібито достовірніша, — пронеслися в Москві вже 1 липня, і тоді ж вони дісталися будинку Мнішеків, що його, як і перше, охороняла гарматна пищаль із достатнім запасом пороху, картечі та ядер, яка так досі, слава Богу, ще жодного разу не вистрілила, хоч обслуга й знаходилася при ній невідлучно.
Все ще поляки з тривогою очікували якихось негараздів, що у зв’язку із загибеллю царя Дмитрія можуть їх чекати, аж тут...
Пронеслися чутки, що цар Дмитрій... живий.
Правда, спершу тим чуткам в будинку Юрія Мнішека... не повірили. Надто вони видались неймовірними. Прямо чи не з розряду легенд та казок.
Але не повіривши, Мнішеки та їхня рідня й близькі охоче прислухалися до тих чуток, уточнювали, що та як...
Виходило — за тими пересудами, — ніби Дмитрій і справді врятувався і тепер десь перебуває на прикордонні Московського царства.
Мнішеки — і Марина в тім числі, — почали сумніватися. Ні-ні та й думали: а раптом і справді цар Дмитрій врятувався? Виходить, вони передчасно занепали духом? Не все ще втрачено. Трапляються ж чудеса у світі білому! Марину в ті дні тіпало, як у пропасниці. Вона то вірила почутому, то сумнівалася в достовірності тих чуток, то знову вірила... Забувшись, повторювала ім’я чоловіка, як пісню співала: Дмитрик, Дмитрик, Дмитрик...
Почала більше вірити, як не вірити. Віру підживлювало те, що ні вона, ні батько, ні будь-хто інший з поляків так і не бачив тіла убитого царя Дмитрія Івановича. Тільки чули, що воно буцімто виставлене за кремлівським муром на Ринковій площі. А слухаючи ті чутки, повірили тоді, що Дмитрія й справді убито.
«Повірили, повірили, — бурмотіла сама до себе Марина, — а Дмитрик, виявляється, й живий...»
Згодом Жак Маржерет зішлеться на одного француза, який служив кухарем у воєводи і який буцімто заявив, що Марина таки повірила у спасіння мужа свого...
«Імператриця — жона... Дмитрія, дізнавшись про чутки, що ходили, повністю увірувала в те, що він живий, стверджуючи, що не може уявити собі його інакше, і з того часу здавалась значно веселішою, як до того...»