Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
— Побачення закінчено, — повторили ті люди із все тим же залізом у голосі (серця у них, мабуть, немає). — Пан воєвода переконався, що його дочка жива і здорова?
— Переконався, панове.
— А решта... решта буде такою, як вирішать ті, хто там, — було показано кудись угору. — Пан воєвода має залишити палацові покої.
— А що буде з моєю дочкою, а вашою царицею?
— Вірно лише перше твердження пана воєводи. А що з нею буде... Це вирішать ті, хто там, — знову показали кудись угору. — Все у волі Божій.
— Коли вирішиться?
— Невзабарі...
— Та-ату...
— До-очко?..
На тім побачення їхнє й скінчилося — наче й справді у в’язниці. Але все ж, незважаючи на арешт дочки, воєвода заспокоївся — від того, що дочка жива й здорова. Все інше й справді має вирішитися. Можливо, й скоро. Хоча швидко, як відомо, казка розказується, — в житті все складніше. А щодо дрімучої Русі, то... Стане ж вона колись цивілізованою. Цар Дмитрій хотів її навернути до Європи, одержав кулю в груди. Тому сподіванка лише на Господа — Він виведе Русь із дрімучих хащів. Шкода, що їх тоді вже не буде. Ще подумав: як бути з Мариною і самій Марині? Цариця вона вінчана. Короною, що її патріарх поклав дочці на голову. Цариця російська, яку дрімуча Русь вже не хоче визнавати за царицю, — то як бути?
Ет, заспокоював себе, час та обставини покажуть. Яка доля їй Господом визначена, таку долю й треба прийняти.
Коли йшов кремлівським двором, народ, що там все ще никав, дивився на нього — ба, ба витріщався! — як на якесь диво. Поляк і живий? І йде собі Кремлем. Тесть царя йде Кремлем, йде чомусь усе ще живий-живісінький...
Анонімний автор запише до «Щоденника Марини Мнішек»:
«Адже й завжди там більше мир може, аніж сенат, а особливо як трапляються вибори царя чи бунти».
Хоч бояри — та й сам Шуйський, — злякавшись некерованого натовпу, почали його приборкувати й заганяти звіра в лігво та наводити в Москві порядок, але до того порядку було ще далеко. Ніким не керована розбурхана юрма, сп’яніла від волі та крові, могла робити все, що її темна душа багла, — жахливішого звіра за того, який все терзає на своєму шляху, немає. Витіснені нарешті з Кремля, бунтівники вихлюпнулися на вулиці Москви. Та й почали там грабувати, палити, убивати — в першу чергу поляків і литовців, які приїхали до Москви у почті цариці і поводилися в столиці чужого царства, ніде правди діти, не вельми коректно й тактовно, як то належить бути гостям... Були вони розселені по різних будинках — необачно, як покажуть наступні події, адже розрізнені, вони при потребі не могли спільно захищатися, влаштувавши кругову оборону. А тому опинилися маленькими острівцями серед розбурханої стихії. Народного гніву, як писатимуть пізніше...
А втім, це свідчило — за словами Жака Маржерета — про те, що вони вірили в істинність царя Дмитрія і не чекали нічого лихого від московитів (хоч самі своєю нерозумною політикою, часом хамовитою брутальністю і прискорили те лихо, у яке згодом потраплять). У своїх «Записках» Маржерет з цього приводу так пише:
«Я гадаю... що воєвода (Юрій Мнішек) привів би більше військо із своєю дочкою-імператрицею, як було, і знайшов би спосіб розташувати поляків близько один від одного, замість того щоб поселити їх на значній відстані від влади руських».
Поселені нарізно, часом і далеко один від одного, та ще й поводячись у Москві, як у завойованому місті, поляки швидко відчули, як гостинність московитів змінюється неприкритою ворожістю, а потім і кривавим бунтом.
Власне, повстанням проти поляків, що не лише змело з трону самого Дмитрія Івановича, а й позбавило його життя.
Через кілька днів, коли новій владі, яка після перевороту засіла у Кремлі, вдалося хоч якось вгамувати бунтарів, грабіжників і убивць, заходилися підраховувати сумні наслідки бунту, що гірше пожежі пронісся Кремлем і Москвою і для багатьох став нищівною катастрофою.
Врятувалися (з польського боку) лише ті, кого було взято новою владою під охорону (Марина Мнішек, її батько, князі Костянтин Вишневецький, Станіслав Мнішек та деякі інші високопоставлені гості покійного царя), а також ті, хто, даючи відсіч нападникам, зумів з боями пробитися до Посольського двору. А решта... Решта загинула, здебільшого розтерзана: шляхтичі і шляхтянки, пахолки (слуги) і навіть кучери, які були при конях (а вони в чому винуваті?), купці, челядь. (Особливо дісталося челяді, яка, не вважаючи себе в чомусь винуватою, не чинила опору.) Заколотники не пощадили навіть музик, які грали у царя на весіллі 8—16 травня. Їх усіх — до одного — повбивали. Найжорстокішими способами.