Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Знову починаєш? Ну, ти й зануда. До завтра.
— Бувай.
Попри те, що Симко не лише раз по раз натискав на ґудзика дзвінка, а й гамселив ногою в металеві двері моргу, ті довго не відчинялися. Нарешті почувся скрегіт замка й на порозі з’явився чоловік років п’ятдесяти у засмальцьованому халаті, що лише віддалік нагадував спецодяг лікаря.
— Я ж тобі, Едічка, йопересете, телефонував і попереджав, що буду о дев’ятій у тебе. Ти що, тут проводиш з трупами сеанс спіритизму чи літаєш з ними, як гоголівська паночка-відьма?
Не жартуй, Петю, — пробурмотів лікар. Його рот був набитий їжею, яку він із задоволенням жував.
У супроводі Едічки Симко й Зорій пройшли коротким коридором і опинилися в кімнаті, схожій на пральну. Викладені синьою дешевою кахлею стіни, оторочені такою самою 11, читкою ванни, оббиті цинком чи якимось на нього схожим білим металом столи — усе це справляло гнітюче враження. На одному зі столів — розпанаханий від шиї до паху груп, над яким, мабуть, і ворожив до приходу відвідувачів Едічка. До столу, на якому лежало тіло небіжчика, приставлено маленький металевий столик з медичними інструментами. На деяких із них застигла кров, а між ними лежав розгорнутий папір, а на ньому — порізане сало, хліб та кілька редисок. Від цієї картини Зорія занудило, але він мужньо тримався.
— Чи можемо ми вже зараз приступити до діла? — запитав Богдан Данилович, побачивши, як лікар підійшов до столика, узяв кусочок сала і, вкинувши його в рот, знову почав жувати.
— Ходім-ходім, — зрозумівши стан гостя, промовив Едічка. — Ваш об’єкт не в кращому стані, ніж цей, — він кивнув у бік розпанаханого чоловіка.
Вони пройшли в двері й попрямували довгим коридором. Хоч світло було неяскраве, Зорій із жахом помітив, що по обидва боки коридору під стінами просто на підлозі лежать голі трупи, причому в деяких купах тіла просто перепліталися, й не можна було зрозуміти, чи то цілі трупи, чи, може, їхні частини.
Солодкий нудотний присмак у роті, що з’явився відразу, щойно Зорій переступив поріг моргу, не полишатиме його кілька днів. І згодом, коли мине багато місяців, Богдан Данилович відчуватиме такий самий присмак, наче він знову зайшов у той страшний коридор і опинився поруч із купами напіврозкладених тіл.
Нарешті вони увійшли в кімнату, схожу на камеру схову. Лікар відчинив дверцята й витягнув з металевої шафи ноші, які виїхали на маленьких коліщатках чи на полозках з ніші.
— Ось тіло вашого утопленика, — лікар зібрав простирадло й зіжмаканим запхнув собі під руку.
Те, що Едічка назвав тілом, було лише купою розкладеного й смердючого м’яса. Зорія знову знудило, він відійшов убік і виблював просто на кахельну підлогу. Симко ж і далі спокійно дивився на те, що лежало на ношах.
— Ну, і кого чи що тут можна впізнати? — він подивився на лікаря, немов чекаючи від нього якихось пояснень.
— Я ж тобі ще телефоном пояснив, що сомики й раки тут непогано попрацювали. Хоч як дивно, але єдине, що тут можна ідентифікувати, так це труси, — Едічка гигикнув. — Хоч їх-то дружина, якщо вона в нього є, може упізнати.
-Є в нього дружина, є, - Симко не сердився на лікаря, бо знав, що той щодня й не таке бачить, і вже звик до подібних картин «з натури». — Богдане, що будемо робити?
Зорій уже опанував собою, витерся носовиком, знову підійшов до нош і тепер уже уважно придивився до купи з набору людських останків.
— Ніні показувати цього не можна. Можливо, є якийсь інший спосіб дізнатися, належить це все письменникові чи комусь іншому. Там… генна експертиза чи антропологічна.
— Ви що, панове?! Яка генна експертиза?! Ви бачили, скільки в коридорі невпізнаних трупів? їх стягують сюди щодня з усього Києва, вони тут лежать тижнями, місяцями; завоняли мені і тіло, і душу. А потім все одно ми це все добро совковими лопатами згрібаємо в коробки й он там закопуємо на смітнику, який називаємо кладовищем для невпізнаних. Знаєте, скільки коштує така експертиза? Та й треба з чимось порівнювати, потрібен, сказати б, вихідний матеріал.
— Гаразд, — перебив лікаря Зорій. — Ми підемо іншим шляхом. Ви можете мені дати ці труси з собою?
Можу, звичайно, як виняток. Але після цього вони вже не матимуть жодної судової перспективи, тобто речовим доказом бути не можуть.
Нічого, — Зорій уже заспокоївся й почав мислити як досвідчений опер. — Давайте мені цей речовий доказ, навіть якщо НІН таким уже не є.
-Єдине, що я можу зробити — це віддати на експертизу частину біоматеріалу і рештки крові, щоб встановити в них, наприклад, наявність алкоголю чи отрути.