Соло бунтівного полковника. Вершина

1

«Лише через п’ять днів після того бою в лісі Ганя добралася до Львова. Тітка Василина зустріла радісно, ні про що особливо не розпитувала, допомогла помитися, нагодувала. Ганя була вдячна їй за прихисток, але, звичайно ж, розуміла, що рано чи пізно вона все-таки мусить розповісти тітці — якщо не все й не обов’язково правду, то хоч роз’яснити своє бачення ситуації і поділитися планами на майбутнє. І вже Ганя збиралася це зробити, коли тітка Василина заговорила до неї сама.

— Ганюсю, моя рідна племінничко, я не маю намірів допитувати тебе про те, де ти пропадала так багато часу: захочеш — сама розкажеш. Мене зараз цікавить інше: що ти думаєш робити далі? Чи не спробувати тобі знайти якусь роботу?

— Тітко Василино, — Ганя зраділа з того, що їй не довелося вигадувати й добирати слова, якими вона хотіла почати розмову, — я вам дуже вдячна за те, що ви мене добре розумієте. Прийде час, і я вам справді все розповім. А зараз я хотіла б кудись улаштуватися на роботу. А там воно покаже, куди поверне моя дорога.

— Ні, Ганюсю, ти не думай — я не хотіла тобі чимось докоряти. Просто мені вдалося вже дещо напитати. Якщо погодишся, то завтра вже можна піти влаштовуватися. Моя подруга, Марічка, працює в магазині…

— Ні, в магазин мені не можна, — не дала договорити тітці Ганя і швидко додала: — я не люблю мати справу з грошима.

— Так там є місце економіста чи бухгалтера. Будеш собі в комірчині сидіти й зводити циферки, щоб сходилися. Ти ж це вмієш.

— Ну, якщо в комірчині… Тоді я згодна.

Наступного дня Ганя й тітка Василина поговорили в магазині з Марічкою Степанівною — завідувачкою — і домовилися про те, що завтра ж дівчина вийде на роботу. За тиждень Ганя вже почувалася так, наче вона на цій посаді працює все життя. Щоправда, лише сидіти в комірчині їй не вдавалося: Ганю посилали то в якісь контори, то на бази, а то й просто відвезти товар комусь із «начальствених» клієнтів.

Якось Ганю покликала завмаг, яка частенько й сама ставала за прилавок. Вийшовши зі своєї кімнатки, Ганя побачила, що Марічка Степанівна розмовляє з якоюсь парочкою — високим симпатичним мужчиною років тридцяти п’яти й молодою дівчиною, можливо, Ганиною ровесницею.

— Ось Ганя вам усе порахує, а потім саме до вашого весілля ми постараємося те, що треба, підготувати. Вам залишиться тільки забрати товар. Ви, Вадиме Вікторовичу, зараз можете пройти в кімнатку і про все з Ганею домовитися.

Мужчина і його супутниця зайшли до «кабінету».

— Скажу по правді, Марічка Степанівна сильно перебільшила, назвавши одруження весіллям. Такий зараз час, що не до гучних святкувань. Запросимо кілька колег по роботі — ото й усе весілля. У шлюбі головне що? — Вадим Вікторович подивився на свою супутницю. — У шлюбі головне — кохання. Правду кажу, Аню?

— Правду, — якось не зовсім упевнено підтвердила дівчина.

— А ви заміжня? — раптом запитав чоловік Ганю.

Та зашарілася й тихо промовила:

— Ні.

— Тож ми вас запрошуємо на вечір. У Ані майже немає тут у Львові подруг, то ви були б дружкою. Та й потренувалися б, набралися досвіду. Адже така красива