У задзеркаллі 1910—1930-их років

У 1906—1914 pp. діягноза залишилася та сама, але епідемія самогубств вразила вже й російську духовність, себто літературу. Література була сповнена героями-самогубцями, викликаючи цим особливий інтерес громадськости. Літературу обвинувачували в тому, що, зображуючи самогубства, вона робила їх зразком для наслідування в житті, сприяючи збільшенню числа самогубств. До речі, активним пропаґандистом такої точки зору був М. Ґорький, що провадив аґітаційну кампанію проти постановки в московських театрах інсценівок романів Ф. Достоєвського.

Загалом варто виокремити три форми суїциду в часі 1920—1930-их років, і всі вони, будучи застосовані до історії літератури, не відповідають офіційним визначенням.

Отже, перша форма суїциду — це щира спроба самогубства, коли людина справді хоче вбити себе. Як в історії літератури, так і в художніх текстах прикладів цієї форми існує мало, оскільки творчий індивід апріорі не може бути «щирий» із собою. Стверджувати, що всі «літературні» самогубці — люди з психічними відхиленнями навряд чи варто, але траплялися й такі випадки, і тому «щирість із собою», за В. Винниченком, стосується лише моральних, а також суто прижиттєвих чеснот.

Ось як описується це в оповіданні «Студент» того ж В. Винниченка:

«Чужий же чоловік дрижачою лівою рукою потер лоба, потім, повернувшись до людей, з болючим непорозумінням повів по них очима й закричав:

— Та не може, не може ж цього буть! Як ви можете не вірить мені? Чим же доказать вам?.. Глядіть!

Він підніс руку з револьвером до виска, вона злегка здригнулась, і револьвер блискав. В гурті хтось ойкнув.

— Глядіть: на ваших очах я прострілю собі голову, щоб ви повірили мені. Тоді повірите? Повірите, що не ворог я вам?

— Брешеш, не застрелишся! Бий його, студента!

— Не застрелюсь? — хрипко крикнув чоловік, і лице йому враз стало блідо-синім. — Ви хочете, щоб я доказав вам? Хочете? Правда?

Стражники про щось шепотіли між собою. Чоловік безсило пустив руку і, важко дихаючи, поширеними, божевільно-напруженими очима водив по гурту.

— Та що ви його слухаєте! — раптом стрепенувся дід. — Жили йому вимотать… Жили йому!!!

— Стражникам його! Бреше! Розжалобить хоче!.. Бери його!

І всі заворушились, але зараз же знов закам’яніли: чоловік підніс руку до виска. Підніс і зупинився.

— Брешу? — хриплим шепотом промовив він. — Брешу?

І раптом очі йому стали дикими, круглими, рука задрижала, потім застигла коло виска, здригнувся револьвер, і вмить вибухнув вистріл. Чоловік криво хитнув головою і сторчка упав лицем униз.

Люди закам’яніли. Потім схаменулись, з жахом кинулись до чоловіка: нахилялись до нього, пили очима його кров, що мішалась з водою й брудом землі, одхилялись і стурбовані говорили, дивились в очі один одному і знову звертали свої очі на чужого чоловіка. А від його, від крові цього чужого чоловіка, від задубілих рук його ішло їм в душі гострим туманом те, чого він ждав від їх: вони вже вірили йому».

Так само з історії знати про «ідеологічний» випадок молоденького 17-літнього комсомольця, що наклав на себе руки на знак протесту проти запровадженого В. Леніним НЕПу. У некролозі, поміщеному в «Правді» від 20-го травня 1922-го року, з приводу цієї смерти сказано: «Часто доводилось від нього чути, що насамперед треба бути комуністом, а потім уже людиною». До речі, юнак не був самотній. У згадані роки газети раз у раз повідомляли про випадки самогубств комуністів, що протестували проти «зради революційних ідеалів».