У задзеркаллі 1910—1930-их років

Словом, не підручниками був славний підлітковий вік школярства, а, мовити б, дидактичними ейдосами їхньої суті. Мальовничими, індіянськими, гайдарівськими. Адже що могло нагадати влітку про школу, та ще й так невідв’язно, що купка виданих на майбутній учбовий рік книжок-підручників, звалена десь у комунальному кутку, неодноразово й безуспішно переглядалася? Правильно, це були хрестоматії! І здебільшого з літератури. Вигрібши з тієї купи одну-єдину, з якої-небудь 5-ої чи 6-ої кляси — хіба не блукав на канікулах по друзях у пошуках ідентичного, незвіданого, чужого чтива? Ще й як блукав, викликаючи здивування старших бовдурів-лобуряк.

Від тих посібників і хрестоматій, по суті, нічого не залежало у навчальному процесі середньої, як правило, школи. Від тих боїв з вітряками Сервантеса, а чи баталій на плотах-дредноутах в А. Гайдара нічого не могло й не повинно було змінитися. Дарма було сподіватися, що арка на обкладинці «Історії давнього світу» кудись веде. За нею нічого не було, і відчувалась не менш велика правда в тому, що на книжці значилось «Історія російського вільного вірша» — а під нею, коли відкриєш, могло бути що завгодно. Наприклад, банальна історія верлібру. Просто згодом несподівано виявилось, що не лише залежало щось у житті від того «дидактичного матеріялу», а достоту стояло й височіло на ньому, як земля на китах і слонах із черепахою Тортіллою включно.

Тож будь-які підручники з посібниками завжди визначали історію чи то національних, а чи клясових воєн за пам’ять дитинства. Чомусь суцільним нашим учителям постійне відчуття військового стану в голові дитини й світу було просто-таки необхідне. Цікаво, чому? У 1920—30-их роках таке питання в принципі не могло з’явитися, але за нашого часу таки розвиднюється в романтичному тумані пролеткульту.

Справді, чомусь замало в сучасній літературі добрих слів про дитинство: золоте чи золотушне. Здебільшого все похмуро, безнадійно і проблематично. З одного боку, цілком може бути, що так воно і є, і золота пора дитинства лише видається чудовою та безхмарною, а в житті все інакше. З іншого боку, до чого тут життя? Мовимо ж про літературу, яка зазвичай не має нічого спільного з реальністю. Принаймні не мусить мати, якщо це не література соцреалізму, де описувались трудові будні країни, які в принципі не мали права бути безрадісними. Втім, з літературою так само непросто. Навіть із молодечою. Література радости, як вважав Честерстон, набагато складніша, ніж опис похмурого життя. Але це письменник з туманного, мовити б, Альбіону, де завжди мряка й жадного тобі Тимура з його командою. Натомість у ближчих сусідів з радістю в літературі також не дуже. «Дело интересно только пока весело», — гукав у майбутнє В. Маяковський. «В сочинении грусти мы куда как более преуспели», — відгукується звідти російська поетка Т. Щербіна. Якщо згадати про хрестоматійне дитинство в описах письменників-художників, то ситуація зовсім безрадісна.