У задзеркаллі 1910—1930-их років

Справа в тому, що протягом свого життя В. Маяковський постійно був схильний до самогубства. Кілька разів до трагічної розв’язки він намагався покінчити з собою. Одного разу навіть вистрелив собі в серце, але револьвер дав осічку. «Думка про самогубство була хронічною хворобою Маяковського, — згадувала Л. Брік. — Постійні розмови Маяковського про самогубство! Це був терор. У 1916 році рано вранці мене розбудив телефонний дзвінок. Глухий, тихий голос Маяковського: „Я стріляюсь. Прощай, Лілік“. Я гукнула: „Зачекай мене!“ — щось накинула поверх халату, скотилася сходами, молила, била візника кулаками в спину. Маяковський відчинив мені двері. Він сказав: „Стрілявся, осічка. Вдруге не наважився, чекав на тебе“. Як часто я чула від Маяковського слова: „Застрілюсь, покінчу з собою. 35 років — старість. До тридцяти доживу. Далі не буду“».

Дізнавшись, що фінальний постріл був зроблений В. Маяковським з бравнінґа, Л. Брік полегшено зітхнула у спогадах: «Добре, що не з револьверчика. Як негарно б вийшло — великий поет і з маленького пістолета». Справді, крім старости, поет боявся також звинувачень у замалих розмірах чи масштабах свого кохання, а чи його інструмента, якщо зважити на модні під ту пору фройдистські алюзії. Але хіба саму лише любов поет вважав за панацею від старости?

Здавалося б, про що поема В. Маяковського «Про це»? У кожному разі аж ніяк не про «це». Немає в ній ані сороміцьких картинок, ані похітливих описів. Розповідь В. Маяковського «про це» можна порівняти хіба що з мріями поета-мазохіста про насильство, його грімким блюзом коханця, що вмирає від туги за любовним покаранням хоч там у якому вигляді. Недаремно свого часу Р. Якобсон вказував на спорідненість поеми «Про це» з віршем «Товарищу Нетто — пароплавові й людині». Ця близькість чітко проявляється в розділі «Остання смерть», основний мотив якої — перемога насильства, що породжує героїв. В. Маяковським при цьому керує жага до ґвалтівної смерти, зразком якої він обирає вбивство у 1928-му році дипкур’єра Теодора Нетто: «Но в конце хочу — других желаний нету — / Встретить я хочу свой смертный час / Так, как встретил смерть товарищ Нетте». Отже, у Нетто трапилось «це», і він пішов, щоб уже через рік у розпал курортного сезону в Ялті явитися В. Маяковському у вигляді білосніжного лайнера. І поет вибухнув в екстазі революційною епітафією. Хоч до таких, «загробних», стосунків йому було не звикати. Згадаймо лишень химерне заклинання В. Маяковського, що стало своєрідним гаслом: «Ленин — жил, Ленин — жив, Ленин — будет жить». Здавалося б, що може бути абсурднішим за це бажання побачити Леніна-зомбі, Леніна-Вія, Леніна-вурдалаку? Мабуть, не дивно, що, оцінюючи свого часу патріотичну поему «150 000 000» В. Маяковського, той самий В. Ленін вирік таке: «Друкувати таку маячню тиражем не більше 1 500 екз. Для бібліотек і диваків. Луначарського відшмагати за футуризм». Хоч у «горлана-главаря» існували також більш проникливі заклики, що визначали справжню суть поета-агресора: «Хто не буде з нами протягувати руки, той простягне ноги».