У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Натомість друга форма суїциду — афективна, себто з перевагою емоційного, артистичного моменту — цілком притаманна літераторам. До цієї драматичної когорти належать самогубства М. Хвильового і В. Маяковського.
Третя форма суїциду — демонстративна — у випадку з публічними особами роздвоюється на дві категорії:
а) самогубство як спосіб самого індивіда власноруч привернути увагу до своєї особистости;
б) самогубство, імітоване каральними органами заради «показового» усунення індивіда.
Наприклад, герой відомої повісти анархо-терориста Б. Савінкова «Кінь блідий» покінчує життя самогубством. За офіційною версією, автор, арештований чекістами, пішов за своїм героєм, кинувшись у сходовий проліт Лубенської в’язниці. Натомість «самогубства» ідеолога українського націоналізму М. Міхновського у 1924-му році в Києві, а також його колеґи з видавничої справи самостійницького часопису «Сніп» М. Біленького у 1920-му році у Відні були нічим іншим, як актом більшовицької розправи. М. Міхновський був знайдений повішеним у власному садку, так само, до речі, як поет С. Єсенін — в номері пітерського готелю «Англетер» у 1925-му році.
І. Павелко згадує, як під час останньої зустрічі з М. Міхновським, яка відбулась 2 травня 1924 р. у Києві, той засипав його запитаннями: «„Яка у студентів ідеологія? Що це за люди? Чи є поміж них українці і що це за українці?“ Я розповідав йому докладно, що склад студентів тепер — переважно чужинці, комуністи і комсомольці; наводив приклади їхньої ворожости до нас і здеклясованости; говорив, що є й українці, але вони мусять критися зі своїми політичними настановами, говорив, що чужинно-комуністичне студентство інституту це помічає, але поки що зробити нічого не може, що коли б була якась нагода, то вся ця маса українського студентства встане зі зброєю в руках за Україну. Слухаючи мене, Міхновський помітно пожвавлювався та весело поблискував очима, кажучи: „То значить, справа не пропала? Значить, живе українська свідомість у наших студентів? Ви знаєте, як це приємно? Як приємно чути, що наша національна свідомість не вмирає. А я, по правді кажучи, побоювався, що чужинці вже все сплюндрували“. Було вже пізно, і пан Микола запропонував іти додому. Весь час він озирався, особливо після пожвавлення нашої бесіди. Звичайно, це було небезпідставно, бо скрізь тінями снували шпики».
В. Шемет, давній поплічник М. Міхновського, пригадував, як довго інколи не вертався Міхновський додому, а коли приходив, то був дуже знервований. Він щось глибоко в собі переживав. Інколи під час бесіди в нього проривалися якісь розпачливі натяки на загибель. Було ясно, що його «викрила» ЧК.
У статті, присвяченій пам’яті Міхновського, С. Шемет писав: «Це було велике серце. У нього палав такий вогонь любові до України, що в другій країні він запалив би мільйони сердець бажанням патріотичного подвигу, а в безкисневій атмосфері нашої інтеліґенції запалилися цим вогнем тільки одиниці… Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуванням. Малесеньку любов до пісень, вишиванок і соціялістичних брошурок він розпалив серед українців у полум’я Любови до Великої, Вільної, Самостійної України. Оце захоплення національних почувань великим, достойним великої нації, ідеалом — забезпечило Миколі Міхновському почесне місце в історії України навіки».
Михайло Біленький
Загалом у період сталінських репресій багато видних партійних, державних і військових діячів накладали на себе руки, коли бачили, що от-от будуть арештовані за безпідставними обвинуваченнями. Так, 21-го серпня 1936-го року на процесі Зінов’єва—Каменєва прокурор СРСР А. Вишинський оголосив офіційну заяву щодо карної відповідальности за контрреволюційну діяльність М. Томського, А. Рикова, Н. Бухаріна, Н. Угланова, К. Радека і Г. П’ятакова. Наступного дня, 22-го серпня 1936-го року, почувши новину по радіо, М. Томський покінчив життя самогубством на своїй дачі під Москвою, в Болшево.
«Демонстративний» момент у таких випадках гарантували зазвичай чекісти, що приходили для арешту, підказуючи нещасним такий вихід. Серед тих, хто в 1930-их роках застрелився, рятуючи від репресій, був заступник наркома оборони Я. Гамарник, Є. Єжова (Хаютіна), дружина викритого шефа НКВД. Але самогубство вчиняли також ті, кому не загрожувала негайна небезпека арешту й тим більше фізичного знищення. Безумовним викликом були самогубства Н. Алілуєвої та близького друга Сталіна наркома С. Орджонікідзе.