У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Зі свідчень учасниці тих подій, розшуканої харківським «Меморіалом», стає знати про таке. «Прибули у село Непокрите і побачили там жахливу картину: згорілий величезний корівник і гори скалічених вогнем трупів, ще палало. Селяни розповідали, що корівник підпалили з чотирьох боків, він був зачинений, і нікому не дали вийти, тих, кому вдалося вибратися, пристрілювали. Почали розтягати гачками трупи, щоб закопати. Були ще живі, страшенно обпалені. Конвоїри намагалися добити прикладами, але люди не давали, жінки кричали: „Живий, живий, облиште!“ Перенесли до порожньої хати. Дивитися було страшно — по всьому тілі суцільні пухирі, страждали жахливо. Залишили з ними солдата, мене і ще одну жінку. Медикаментів не було, лікувати нічим. Були ми так днів зо п’ять. Потім прибув ще етап (теж інтеліґенція). Німці наступали, і нас повели далі. Обпалених кинули, селянки розібрали їх по своїх домівках. Мабуть, всі повмирали. Навіщо спалили людей? Щоб позбавитися, щоб менше було тягнути, годувати».
Ось така була радянська «евакуація» інтеліґенції з Харкова, під час якої загинули українські поети В. Свідзінський, О. Сорока, а також російський оберіут А. Введенський. А втім, може, хтось вижив, не зголошувався, річ ясна, після того. Адже досі нічого не знати про долю К. Поліщука, який втік з Соловків у 1930-их, а син Г. Хоткевича, повернувшись із таборів вже у 1950-их, так само несподівано зник з очей ненажерливого режиму…
Шукала будь-яких звісток про батька також залишена напризволяще дочка Свідзінського. Свого часу їй також не дали сказати всієї правди, примусивши забути про те, як того фатального дня, а саме 27-го вересня 1941-го року, вона вийшла з хати по хліб, а коли повернулася, батька вже не було. Квартирна хазяйка розповідала, як забирав його «чорний ворон», як перевертали в хаті все догори дном, шукаючи невідь чого: крамоли? цінних речей? витоків свого безсилля? І як розліталися навсібіч мережані дрібним почерком аркуші, серед яких, мабуть, був і той, сумнозвісний, з поетовим пророцтвом власного кінця:
Між тим, ще раз про Смоличеві брехні щодо евакуації. За свідченням дочки Свідзінського, талон на евакуацію до Актюбінська поет у Спілці письменників таки отримав. Але виїхати з Харкова не міг, і то не через неіснуючу хвору дружину, і навіть не через легковажну дочку, яка нібито під ту пору закохалася, відмовляючись кидати рідне місто, а зовсім через інші причини. Справа в тому, що, як інтеліґент старшого покоління, Свідзінський не міг не бачити разючої відмінности між тим, що принесли в Україну більшовики, і тією культурою, представницею якої для підрадянських мистців завжди уявлялася Німеччина. Доказом на існування цих «антирадянських» настроїв слугувало широке коло добровільних залишенців з кола харківської письменницької (і не лише) спільноти, які продовжували розбудовувати національну культуру вже на звільнених від більшовізму теренах. Саме на них полювали в Харкові спеціяльні загони енкаведистів восени 1941-го року.
…Міркуючи в такий спосіб про ставлення В. Свідзінського до радянської Системи, вільно зрозуміти особливості його світогляду. Розв’язання такої проблеми передбачає, з одного боку, вивчення текстів самого поета, з іншого — текстів про нього. Автентичні писання цього автора тут мало чим зарадять: він не переносив до поезії порахунків з режимом, і «захалявної» творчости майже не мав. Натомість із наведених вище «офіційних» відомостей про В. Свідзінського з-під пера його іменитих сучасників і не менш шанованих дослідників стає зрозуміти, що цінність такої мемуарно-аґітаційної літератури полягає у збереженні «заморожених» смислів. «Живе» й конкретне спілкування письменника із світом зберігається в тих спогадах ніби як «до запитання». Були б спогади, а не перекручені склерозом вигадки наших «метрів»! Адекватно «запитати» будь-що правдиве з цього болота просторікувань завжди було складною проблемою будь-якого сьогодення: «радянського», а чи «незалежного».