Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Всього лише на відстань ліктя схибив клятий лучник!
Далі випробовувати свою долю пан воєвода не став. Знехтувавши власною гідністю та високим чином (воєвода ж!), він миттєво, із завидною швидкістю кинувся назад у будинок і принишк під надійною охороною своїх жовнірів. І сидів там доти, не звертаючи уваги на заспокійливі вигуки думного боярина, поки йому не передали, що ті мужички, які зібралися штурмувати будинок, вже кудись потягли свою пищаль. Пан воєвода нарешті полегшено перевів подих... Але та стріла, пущена йому в голову, що не дістала його голови всього лише на відстань ліктя (у ті часи лікоть був не лише місцем з’єднання плечової кістки з кістками передпліччя, де згинається рука, а й давньою мірою довжини на Русі, приблизно півметра), ні-ні та й свистітиме у його снах — дзум! Біля самої голови його свистітиме, і пан воєвода тоді просипатиметься в холодному поту: пся крев! Як він тоді вцілів — Матка Боска!
Нова влада нарешті вгамувала заколотників — застосувавши, звісно, силу. Стрільці, які ще день-два тому так і не зважилися захистити свого государя, у якого були на державній службі, тепер ревно кинулися виконувати накази нової влади: пищалями та алебардами (а де й нагаями) порозганяли натовпи, витіснили їх із Кремля.
Швидко чи ні, а центр Москви було очищено від заколотників, що їх бояри-змовники й випустили на вулиці. Москва поволі вгамовувалася, вже вірячи, що все найгірше залишилося позаду і «мужичье» нарешті закликане до порядку, — виходить, нова влада таки чогось варта! Принаймні, силу має. А з силою треба миритися і підкорятися їй. Як і взагалі належить підкорятися владі, якою б вона не була. Вчора була одна влада — влада царя Дмитрія Івановича, їй і служили, сьогодні прийшла нова влада — влада Василія Шуйського, — будемо і їй служити. Вибору немає. Сказано ж бо: кожна влада від Бога, а ми всі ходимо під Богом, тож маємо коритися.
Московити потроху заспокоювалися, тільки поляки (ті, що вціліли у тій веремії), пограбовані, побиті, понівечені й принижені, все ще не вірили, що їм вдалося пережити московську катастрофу. Але ні-ні та й сумнівалися — чи ж насправді вдалося пережити? Тож усе ще не могли отямитись. І все ще чекали вирішення своєї долі. Чекали найгіршого, розуміючи, що все це добром не скінчиться, що після вбивства царя й арешту цариці їм можна чекати всього. У тім числі й найгіршого — та ще в чужій країні, де кожен московит вбачає у них чи не заклятих ворогів і де «москва» взагалі налаштована проти них вороже. А батьківщина їхня — Річ Посполита — так далеко. Це ж треба ще якось дістатися від Москви до кордонів Московії на річці Іваті, переправитись біля Смоленська на той бік Дніпра... Як до нього дістатися? Як подати королю вістку про себе — має ж їх король порятувати, підданих своїх. Бо якщо не він, то хто? Вся надія тільки на нього, на короля. Правда, непокоїлись: раптом його мосць скаже: а я вас не посилав до тієї Москви, самі встряли, самі й викручуйтесь...
А поки що вчорашні гості царя Дмитрія і вчорашні чи не господарі Москви — принаймні, такими себе вони вважали до 17 травня, — в один день поставали заручниками нової влади. Як вона вирішить, так з ними і буде вчинено. Більше всього, нова влада їх по голівці не погладить, адже це вони у своєму обозі привезли до Москви якогось Дмитрія, на царський престол його посадовивши. Вони заварили кашу, вони й мають її розхльобувати.
Трималися за воєводу Юрія Мнішека — більше не було за кого триматися. Уціліє пан воєвода, уціліють і вони.
А пан воєвода тим часом слав своїх людей до Кремля, прохаючи нову владу, аби вона сказала де його дочка Марина. Якщо ж вона під домашнім арештом, то чому б її не звільнити і не відіслати до нього — дочку до батька? Це було б по-божеському, по-християнському.
Кремль мовчав, і це означало щось загрозливе. Пан воєвода не знав, що йому робити, як зненацька до його будинку, що все ще був перетворений на невелику фортецю, де жовніри вдень і вночі були при обороні, примчав посланець. Від кого б? Та від посла Афанасія Власьєва. Але це була мала утіха. Пан посол не належав до нової влади. Як прихильник поверженого царя, він перебував в опалі і хоч уцілів під час бунту, але його ось-ось мали відправити на заслання, як відправляли — виганяли з Москви — всіх прихильників Дмитрія Івановича.
Зі своєї волі й доброти пан посол прислав свою людину, аби заспокоїти пана воєводу, про якого у нього ще з часів Кракова були найкращі враження. А заодно й утішити його: Марина жива й здорова. І хоч вона перебуває під домашнім арештом, але її життю вже ніщо не загрожує. Доля її ось-ось має вирішитися.