Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Ми милостиво байдужі акурат доти, доки набожні люди, до якої б релігії вони не належали, знають своє місце і не докучають невіруючій, духовно нейтральній більшості недоладними виявами релігійного фанатизму. «Слово на три букви», за винятком неприкритої іронії чи сталих висловів (на зразок «Не дай Боже», «Бог його знає», «Заради Бога» і т. д.), якраз належить до категорії недоладних виявів. Нас коробить від фанатизму; а релігійний — породжує глибинні сумніви і явне роздратування.
Народився, оженився, вмер
Гаразд, з релігією з’ясували. А як щодо церковних обрядів, які й досі доволі популярні, чи усіляких релігійних церемоній, в яких ми беремо участь «автоматично» чи просто, щоб не завдавати клопоту з пошуками альтернатив? 1908 року антрополог Арнольд ван Генеп запропонував термін — «rites de passage» («обряди переходу») на означення «обрядів, якими супроводжуються зміни місця проживання, стану, соціального становища та віку». Ван Генеп зауважив, що серед всіх істот, які народжуються, дорослішають, розмножуються та помирають, лише люди мають потребу знаменувати кожен з цих перехідних етапів — а також деякі календарні свята[79] — обрядовими піснями та танцями. Вони супроводжують їх вигадливими ритуалами, а кожна зміна біологічного чи сезонного плану наділена глибинним соціальним значенням. Тварини борються за панування та статус в межах зграї чи соціальної групи, вони також формують особливі зв’язки і шукають підтримки у обраних членів групи. Та, знову таки, тільки люди влаштовують святкування, знаменуючи обрядами, ритуалами та церемоніями просування по соціальній драбині чи приєднання до тієї чи іншої підгрупи.
Тож ритуальні обряди — це не прерогатива виключно англійців. Схожі ритуали переходу та зміни станів є у всіх культурах світу — і хоч деталі та нюанси обрядів різняться, ван Генеп довів, що базисна структура в них більш-менш однакова і складається з трьох головних стадій: сепарація (прелімінальна фаза), маргіналізація / перехід (лімінальна фаза) і реінкорпорація (постлімінальна фаза).
Більшість наших обрядів дуже подібні — навіть в деталях та нюансах — до ритуалів сучасної західної культури: під час хрестин немовлят сповивають у біле і обирають їм хрещених батьків; наречені одягаються в біле вбрання, мають дружок, а по шлюбі в них — медовий місяць; на похорон ми одягаємо чорне; на Різдво обмінюємося подарунками і так далі. Першооснова і хід подій наших обрядів, скажімо, типового англійського весілля чи похорону, нічим не вирізняється і нічим особливим не здивує гостя з Америки, Австралії чи Західної Європи.
Правило амбівалентності
То є щось суто англійське в наших обрядах чи ні? Може щось здивувати гостя чи іммігранта, хай навіть зі спорідненого західного світу, чи ні? Я почала з очевидного кроку — розпитала своїх знайомих іноземців. «Справа не у звичаях чи традиціях, — відповіла метка інформаторка з Америки, якій довелося побувати на весіллях по обидва боки Атлантичного океану (одного разу в ролі нареченої, а другого — матері нареченої). — Ви праві, все майже так само. Йдеться більше про ставлення, про підхід в цілому. Це важко пояснити. Англійці ніби не беруть участь у весіллі по-справжньому, як ми, — вони увесь час якісь трохи, не знаю як сказати, відсторонені, якісь цинічні, але їм ніби і незручно. Так, наче їм не по собі чи що». Ще одна заокеанська інформаторка сказала таке: «Мені завжди здавалось, що англійці мали б добре давати собі раду з ритуалами. Ну, ви зрозуміли — всі ці пишноти і церемонії. Так воно і є: коли йдеться про справді значні публічні заходи — королівське весілля, похорони громадських діячів чи ще щось таке, то вам ніхто не дорівняє. Та коли ви йдете на звичайне весілля, то всім ніби… незручно, всі штивні і закляклі. Або всі понапиваються і дуркують. Рідко буває золота середина».