Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
І наостанок, про фотографії «з перчиком» зі сторінки номер три, де пришелепкуваті словесні ігрища (доволі заразні, мушу визнати) якимсь дивом нівелюють еротизм світлин. Це ще один приклад того, як англійці послуговуються гумором, щоб нейтралізувати потенційну незручність чи образу — така собі комбінація зі «соціальної не-дужості», гумору та ґречності. Якісь народи насолоджуються сексом та еротикою; якісь (переважно релігійні) нейтралізують секс цензурою; ще інші (Сполучені Штати та частина Скандинавії) — невмолимо стерилізують секс затятою політкоректністю із кам’яним обличчям. А англійці — роблять це з гумором!
Ритуали посвяти
Я назвала цей розділ «Ритуали посвяти», а не «Релігія», адже релігія як така майже не впливає на сьогодення більшості англійців. Самі ж ритуали, які англійські вікарії непоштиво охрестили «народився, оженився, вмер» та інші, не такі епохальні зміни станів, й досі не втратили свого значення. Більшість чесних англіканських священнослужителів щиросердо зізнаються, що ритуальні обряди шлюбу, похорону і рідше народження — це єдині моменти взаємодії церкви та прихожан. Дехто ходить на Різдвяну месу, одиниці — на Великодню, для більшості з нас відвідування церкви зводиться до участі в обрядах шлюбу, похорону і ще, мабуть, хрестин.
Релігія за замовчуванням
Джон Лілі, придворний королеви Єлизавети, запевняв, що англійський народ «обраний і особливий в очах Бога». Власне, якщо це так, то Всевишній зробив доволі дивний вибір, адже ми, здається, найменш релігійні люди на всій землі. Опитування свідчать, що майже 88 відсотків англійців ставлять хрестик у графі «віруючий» тієї чи іншої християнської деномінації, зазвичай це англіканська церква. На практиці ж лише 15 відсотків цих «християн» регулярно ходять до церкви. Більшість бере участь лише у вищезгаданих «обрядових ритуалах», а чимало з нас вступає в контакт з церквою лише у третьому ритуалі — на власному похороні. Сьогодні мало кого хрестять, і всього кожен другий бере шлюб у церкві, але майже всіх ховають за християнським обрядом. І це не тому, що смерть раптом спонукає англійців навернутися, справа в тому, що це опція «за замовчуванням»: щоб обійшлося без християнського обряду, треба докладати зусиль — точно знати, яка альтернатива існує натомість, а це передбачає клопоти і усілякі турботи.
Тим паче, англіканська церква — це найменш релігійна церква у світі. Вона надзвичайно поступлива, толерантна до переступу і неймовірно поблажлива. Ми, не задумуючись, називаємо її «ЦА» підчас референдуму або заповнюючи анкету, адже це не вимагає від нас жодних зусиль чи релігійних переконань — навіть віри в існування Бога (за найменшої нагоди використовуємо цю абревіатуру — і усно, і підчас заповнення форм, адже слово «церква» звучить якось трохи релігійно, а «Англія» — якось трохи патріотично). У промові до Товариства Молитовника Алан Бенет наголосив, що в англіканській церкві «питання віри в Бога завжди оминають. Це моветон. Хтось зауважив, що англіканська церква так влаштована, що її прихожани можуть, у принципі, вірити у будь-що, та вони, певна річ, не вірять ні у що».
Пам’ятаю, як якось підслухала розмову у приймальні терапевта. Школярка років 12–13 заповнювала медичну картку, а матуся час від часу їй допомагала. Дочка запитала: «Релігія? Якого я віросповідання? Ми ж не сповідуємо ніякої релігії, правда?». «Так, не сповідуємо, — відповіла мама. — Просто напиши “ЦА”» «Що таке “ЦА”?» — запитала дочка. «Церква Англії». «Це що, релігія?» «Так, щось таке. Хоча, ні, не зовсім — просто ми так завжди пишемо». «ЦА» є чимось на кшталт «відповіді за замовчуванням», так само, як і автоматичне поховання за християнським обрядом. Дуже нагадує варіант відповіді в опитувальниках «байдуже» — така собі апатична, млява, поміркована релігія для духовно «нейтральних» людей.
Важко знайти хоч когось, хто сприймає англіканську церкву всерйоз — навіть посеред священнослужителів. 1991 року д-р. Джордж Кері, Архієпископ Кентерберійський, сказав: «Вона мені бачиться як старша пані, яка собі щось бурмоче в куточку, і ніхто на неї не зважає». Цей коментар, в стилі «все пропало», він дав в інтерв’ю з нагоди призначення на найвищий пост у цій же Церкві. Якщо Архієпископ Кентерберійський прирівнює свою Церкву з ветхою, всіма забутою старушенцією, то й не дивно, що і решта народу не соромиться її ігнорувати. І хто б сумнівався, десятиріччя по тому, виголошуючи казання, він бідкався, мовляв «запанував негласний атеїзм». А на що він взагалі сподівався?!