Спостерігаючи за англійцями

Для англійців ці традиції є справжнім випробуванням, і, як на мене, напруга, яку ми відчуваємо, — це результат дивної суперечливості, з якою ми підходимо до яких-будь ритуалів. Ми відчуваємо колосальну потребу в ритуалах та дотриманні формальностей навколо цих ритуалів, та водночас церемонії нас дуже дратують та напружують. Точнісінько як з одягом — ми чудово почуваємося, коли є усталена «уніформа», і почуваємося впевнено на помпезних королівських прийомах і заходах державної ваги, розпланованих покроково до найменших дрібниць, де немає місця для непевності та імпровізації. Може, й учасники офіційних дійств не особливо тішаться у процесі, але принаймні вони знають, що робити і що казати. У розділі про дрес-код я вже писала, що попри нелюбов англійців до офіціозу та нехіть до огидних дріб’язкових правил та накрохмалених приписів, нам таки бракує природної легкості та соціальної вправності, щоб дати собі раду зі свободою.

Звичайні весілля, похорони та інші «ритуали переходу» достатньо формальні, щоб ми ввімкнули режим автопілот і закам’яніли у своїй байдужості, але вони також достатньо неформальні, щоб проявилась «соціальна не-дужість». Набожність та банальщина, яка прописана офіційними правилами, для нас занадто показово полум’яна, занадто штучна і дуже часто пронизана неоковирною релігійністю, від якої ми ніяковіємо, нервово теребимо хустинки і переминаємось з ноги на ногу. Приватні події, де вільному воля, для нас ще гірші. Труднощі на весіллях та інших обрядах переходу, у принципі, нічим не відрізняються від тих, які ми маємо під час звичайних соціальних контактів — наприклад, відчайдушно незручних незнайомств та привітань, коли ніхто до ладу не знає, що казати чи куди подіти руки. З однією відмінністю — важливість події примножує розгубленість. Ми розуміємо, що пасувало б сказати пару проникливих слів нареченій, гордим батькам, вдові чи випускникові, але при цьому сказати так, щоб це не прозвучало пафосно та сентиментально. Або ж обмежитись зачовганими кліше, опанувати себе і зобразити відповідну до ситуації міну — вдоволену чи понуру, але, знову ж, важливо не перестаратись в імітації радості та горя. Ми й далі не знаємо куди подіти руки, не знаємо обійматися нам чи цілуватись, у результаті обмежуємося звичним вайлуватим боязким потиском рук, штивними соромливими обіймами і недолугим шмиганням щока об щоку (або, на весіллях чи хрестинах, шмиганням крисами капелюшків).