Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Весь клопіт у тому, що обряди за визначенням є соціальними подіями, на яких впродовж певного часу слід контактувати з людьми, а що ще гірше — часто ці соціальні заходи виводять «особисті» сімейні справи (шлюб, оплакування втрати, дорослішання) на «публічний» рівень. А найгірше — там треба виявляти якісь емоції! На щастя, не бурхливо: на похоронах англійці не схлипують картинно і не ридають навзрид, на весіллях не фонтанують щастям, а на хрестинах не розпливаються в сентиментах. Та навіть мінімальний вияв емоцій, без яких не обійтись на обрядових церемоніях, завдає нам чимало клопотів. (Більшість з нас ледь терпить процедуру «мир поміж нас» — ритуал, який з легкої руки щиросердих вікаріїв став частиною Служби Божої: прихожани потискають одне одному руку в знак єдності і бурмочуть собі під ніс: «Мир поміж нас». «Та всі ненавидять “мир поміж нас”, — зізнався один інформатор. — Мороз попід шкіру від однієї лише думки!»)
Певне, що й в інших країнах не оберешся клопотів з тими обрядовими ритуалами життєвого циклу: часто події, з нагоди яких влаштовують церемонії, знаменують серйозні життєві зміни, які, природно, збурюють страх та хвилювання. Навіть події, які вважаються позитивними змінами стану і які потрібно святкувати, наприклад, церемонії на честь хрестин, повноліття, отримання диплому, вечірки з нагоди заручин чи весілля, можуть добряче завдавати гризоти. Перехід з одного стану в інший — це непроста річ, тож нема чого дивуватися, що майже всюди у світі обряди неодмінно супроводжуються споживанням чималих порцій алкоголю.
Для англійців ці традиції є справжнім випробуванням, і, як на мене, напруга, яку ми відчуваємо, — це результат дивної суперечливості, з якою ми підходимо до яких-будь ритуалів. Ми відчуваємо колосальну потребу в ритуалах та дотриманні формальностей навколо цих ритуалів, та водночас церемонії нас дуже дратують та напружують. Точнісінько як з одягом — ми чудово почуваємося, коли є усталена «уніформа», і почуваємося впевнено на помпезних королівських прийомах і заходах державної ваги, розпланованих покроково до найменших дрібниць, де немає місця для непевності та імпровізації. Може, й учасники офіційних дійств не особливо тішаться у процесі, але принаймні вони знають, що робити і що казати. У розділі про дрес-код я вже писала, що попри нелюбов англійців до офіціозу та нехіть до огидних дріб’язкових правил та накрохмалених приписів, нам таки бракує природної легкості та соціальної вправності, щоб дати собі раду зі свободою.
Звичайні весілля, похорони та інші «ритуали переходу» достатньо формальні, щоб ми ввімкнули режим автопілот і закам’яніли у своїй байдужості, але вони також достатньо неформальні, щоб проявилась «соціальна не-дужість». Набожність та банальщина, яка прописана офіційними правилами, для нас занадто показово полум’яна, занадто штучна і дуже часто пронизана неоковирною релігійністю, від якої ми ніяковіємо, нервово теребимо хустинки і переминаємось з ноги на ногу. Приватні події, де вільному воля, для нас ще гірші. Труднощі на весіллях та інших обрядах переходу, у принципі, нічим не відрізняються від тих, які ми маємо під час звичайних соціальних контактів — наприклад, відчайдушно незручних незнайомств та привітань, коли ніхто до ладу не знає, що казати чи куди подіти руки. З однією відмінністю — важливість події примножує розгубленість. Ми розуміємо, що пасувало б сказати пару проникливих слів нареченій, гордим батькам, вдові чи випускникові, але при цьому сказати так, щоб це не прозвучало пафосно та сентиментально. Або ж обмежитись зачовганими кліше, опанувати себе і зобразити відповідну до ситуації міну — вдоволену чи понуру, але, знову ж, важливо не перестаратись в імітації радості та горя. Ми й далі не знаємо куди подіти руки, не знаємо обійматися нам чи цілуватись, у результаті обмежуємося звичним вайлуватим боязким потиском рук, штивними соромливими обіймами і недолугим шмиганням щока об щоку (або, на весіллях чи хрестинах, шмиганням крисами капелюшків).
Народження та ініціація
Дітей хрестить лише кожен четвертий англієць. Цей факт промовистіше свідчить про байдужість до релігії, аніж про ставлення до дітей. Кожен другий англієць бере шлюб у церкві. І майже всі закінчують свій шлях похороном за християнським обрядом. Відтак відносна непопулярність хрестин все-таки може свідчити про те, що в культурному плані ми трохи байдужі до дітей. Одначе, це зовсім не означає, що, відмовившись від хрестин, ми ніяк не відзначаємо поповнення в сім’ї! Народження дитини — це, без сумніву, радісна подія, але англійці не влаштовують з цієї нагоди такого великого свята, як це заведено в інших країнах. Правда, новоспечений татусь може пригостити товаришів в пабі (традиція має цікаву назву — «змочити дитяті голівку», хоч до пабу дитину й не несуть, що не може не тішити). Але, як на те пішло, англійці радо вхопляться за будь-яку нагоду перехилити чарчину-дві. А то й цілу пляшку! Про немовля не дуже то й говорять: тільки-но батько отримав порцію дружніх штурханців і відбув ритуал скигління, вислухавши про втрату свободи, безсонні ночі, спад лібідо, шум-гам та безлад, що асоціюються з дітьми, товариство, визнавши тему геть прикрою, одразу її занехаює і притьмом повертається до пивних балачок.