Дим
- Автор: Худенко Володимир
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дим». Краткое содержание книги:
Але він не хотів миритися з її стражданнями, з її болем, з її розтоптаними мріями. Він знав, що знайде вихід, чого б це йому не коштувало. Росія так Росія. Значить, буде Росія. І Смоленськ, і Лара, і довгі морозні зими з завіями. Автобусна зупинка під самим домом, і зарплати вищі. Місцева говірка з ледь чутним білоруським відтінком. Значить, буде так. Ось лишень з’їздити. З’їздити і зважитись.
Антон стрів Кандиб на повороті, як виїжджав з нижньої вулиці Панасовою підводою – було вже за полудень. Вони замахали йому руками.
– Запізнюємось! – окликнув він їх весело, натягуючи віжки.
Вадим ішов трошки спереду з двома чималими сумками – Оксана з Іриною позаду. Вадим – вилитий батько, темно-русий, вже трошки лисуватий, середнього зросту, широколиций, огрядний вусань, завше усміхнений, у стоптаних кросівках та спортивному костюмі – олімпійка теліпалась, зв’язана за рукава на пузі. Оксана, навпаки, маленька, щупленька, білобриса, з «хімією», у вихідному одязі – у босоніжках, у чорній спідниці, темно-зеленій блискучій кофті, із сумочкою через плече, як і Ірина.
– Пробки! – струснув сумками Вадим, спиняючись. – Мерседес застряг.
– Сідайте, підкину, – сміявся Антон, розвертаючи коня на їхню вулицю.
– Опа-ча! – вигукнув Вадим і з неймовірною для його статури легкістю підбіг до підводи, закинув у віз важкі сумки і сам застрибнув на ходу, так що віз аж похилився на ресорах. – Здоров! – потис він Антонову руку і витер за тим рясний піт із чола.
– Костюм же новий! – докірливо пирхнула на нього дружина – вони з Іриною тепер ішли поряд з підводою.
– О! – тицьнув на неї пальцем Вадим. – Ти бач, – підморгнув до Антона, – бач, яка городська стала! Змій її матері, гидує й на підводу всістись.
– Добре ти вже сраку од’їв, то нікуди не гидуєш! – осадила його Оксана.
Вона такою й була, та Оксана: наче маленька та боязка, як ота мишка, а як гаркне на благовірного, так і небу жарко.
Ірина розсміялася своїм дзвінким голосом.
– О! – буденно зауважив на те Вадим, так само звертаючись до самого Антона. – Бач! Всі кози в золоті! Ще й на чоловіка бочку коте… Хух! – він знов витер піт з чола. – Нагрузила онно сумками ще…
– Що там у столиці? – спитав Антон.
– Та що… Стоїть, – пояснював Вадим. – Квитки вам узяли в кращому вигляді – плацкарт, нижнє і верхнє, але не бокові. А більше так щоб поруч і не було, хіба на наступне число… Я сам з Ірою ходив, поки ця ось збиралась. Потім оддзвонились у Смоленськ, словом – їдьте з богом, ото і все.
– А чого це ви без дітвори?
– Старша дітвора у школі, а за меншою баба глядить.
– Матір привезли?
– Та сама приїхала – вже тиждень од нас не вилазить, хе-хе. Батько в Жовтневому сам хазяйнує. А в нас тепер буде медовий місяць, ага Ксанко?
– Розмічтався, – пирхнула Оксана.
– Оні чтокають, – зауважив Вадим, піднявши до гори вказівний палець. – Оні нє мєстниє. Ти чого це підводою?
– Та хочу в табір крутнутись, там… висівок, коротше, насипано і… ще дещо гляну там, – Антон раптом розсміявся. – Іро, ти пам’ятаєш – ворота на футбольному полі там були?
– Так, а чого були?
Вадим знов розсміявся.
– Панас сінник будує.
– З воріт, чи що? – вона вилупила очі.
– Угу. Воротами підпер з обох сторін.
– Тю.
– А пам’ятаєш, там такий грибок був ще збоку, коло в’їзду?
– Ну?
– Викорчував.
– Оце тобі на! Нащо він йому?
– Не знаю! – Антон ще розсміявся.
– А чого це ти такий веселий, чоловіче? – лукаво всміхнулась Ірина.
– Хильнув, признаюсь, – одповів він. – Розстрілюй. Не найшов чвертки йому на могорич, то взяв півторушку. А там іще й хлопці з вчорашнього грабунку похмеляються… Словом – не однікаєшся ніяк.
Як явились до Савельєвих, то перше пообідали. Антон, як виявилось, устиг зварити в печі борщ, та ще й картоплі запік. Потім Кандиби перевдягнулись, і хазяї поводили їх по двору – показували, де що є і як те порати. Розказували, кому по скільки чого, та коли корів займають, коли пригонять…