Дим
- Автор: Худенко Володимир
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дим». Краткое содержание книги:
– Добре, хоч ваша кантора не хиріє, – всміхнувся до дружини Антон. – Мо’ скоро одне сільпо останеться на село…
– Та не плануй козаче… – зітхнула Ірина.
– Бог переіначе, – докінчив за неї Антон.
Од сільради до автобусної зупинки переходили через трасу двоє жіночок – бухгалтерша та землевпорядник. На самій зупинці нікого не було. Антон з Іриною поздоровкались із жіночками й пройшли в будку зупинки. Ждали автобуса мовчки. Антон зиркнув на годинник і закурив цигарку. Годинник у нього був пам’ятний, хоч зараз уже такий і стидно кому показувати. Радянський електронний, один із перших – він купив його в 88-му в Ташкенті, як повертався зі строкової. Тоді все більше імпортні купували, «монтану» там… а йому цей сподобався, хоч і був значно простіший.
Він сховав руку в кишеню і окинув поглядом пасовиська за селом, куди з цієї вулиці ганяли череду. То також були болота з меліораційними каналами та шлюзами. Онно, як вглядітись, так видно і обмілілий Сухий Ромен, що неспішно несе свої тихі води в далеку Сулу. По болоту бур’яни та отава, подекуди чагарники, а аж вище, майже на обрії – лісосмуги, що обрамляють колгоспні поля, їхнього колгоспу «Прогрес» поля, нині вже остаточно покійного. А там он аж далі, в гаях та дібровах, розкинулась над болотами Фесівка – невеликий охайний хутірець; як вглядітись, то можна навіть розрізнити людські хатки з городами, садочки, вершечок водонапірної башти і смужку асфальтованого шляху через хутір. Колись у шкільні роки хтось із учителів казав, що той хутірець достеменно утворений одним карабутівським чи то селянином, чи то посполитим козаком на прізвисько Хвесь. Хтозна, чи то правда… Та й яка, врешті, різниця – скоро й сам Карабутів хутором зробиться, і хтозна, чи пам’ятатиме тоді хтось хоч про його засновників, не кажучи вже про рядових жителів – таких от, як вони, Антон з Іриною? Він відігнав досадну думку і ще раз затягнувся цигаркою, вглядівся востаннє в осінні простори боліт та хутора – хоч і правда світліло й тепліло по вулиці, як передбачала Ірина, але світ лився вже якийсь геть не літній, якийсь такий… печальний. Має ж бути ще бабине літо… Чи й буде?
На крайньому фесівському городику Антон розрізнив білу плямку диму – хтось, видно, палив там бадилля. Добре, хоч вони з Іриною встигли картоплю вигребти до сих усіх подій, а буряки наче ще й ранувато.
– Антоне…
– Їде?
Він і не помітив з тими роздумами, як підійшов автобус – старенький «Ікарус». По обласних маршрутах вже ніби й імпортні стали з’являтись, а тут поміж селами досі ото таке ходить. Ну хай.
Легенько поцілував Ірину в щоку і поклав руку на плече.
– Ну, шуруй, – всміхнувся. – По барах там не надто швендяй.
– Вже як вийде, – одрапортувала вона і зайшла в автобус.
Антон бачив, як вона пройшла між рядів і всілась на вільне місце з протилежного боку. Жіночки з сільради пройшли за нею. Він постояв трохи, поки автобус рушив, а тоді прошепотів майже беззвучно, одними губами, якось машинально навіть:
– Бог тобі назустріч, Іро.
І в неясній задумі розвернувся до зупинки. Там, на внутрішній її стіні, різнокольоровою мозаїкою були викладені дві химерні панночки в національних костюмах – росіянка та українка. Вони обидві тримали в руках якусь квітку, а росіянка ще наче трохи й заступала українку, а чи лише прикривала її своїм широким сарафаном. Такий самий мозаїчний напис повідомляв:
Той напис і те зображення стосувалися далеких подій 1654-го року. Тоді наприкінці грудня 1653-го московське посольство на чолі з боярином Бутурліним, що прямувало на Переяславську раду, досягло околиць Корибутова, сотенного містечка в ті часи. Корибутовим воно звалось на честь його засновників та колишніх власників – литовських магнатів Корибутів-Вишневецьких, родичів того самого Байди Вишневецького, оспіваного в народних піснях та думах першого козацького гетьмана. Отож московське посольство досягло околиць містечка і було урочисто зустрінуте там місцевими козаками на конях та зі знаменами. У храмі Святого Миколая на околиці тоді гості та місцеві одстояли урочисту службу, де молились за здоров’я московського самодержця Олексія Михайловича і, мовбито, навіть плакали на радості. Так у всякому разі те дійство описують дослідники.