Дим

Тоді Оксана зібрала їм поснідати, а Антон, поки те та се, вийшов на поріг подиміти з Вадимом.

– Вітряно, – озвався той. – Із самого світанку таке. Але тепло. Мо’ вже бабине літо почалось? – всміхнувся.

– Раннє сей рік, раз так, – знизав плечима Антон.

– Та сей рік і осінь якась придурошна… – махнув швагро рукою. – Із самих жнив, із серпня таке бозна й що… Ти надумав що чи ні?

– Об чім ти?

– Об тім, об чім… З кінцями їдете?

– Цей раз ще ні…

– Що ти мені цей раз та той раз? Партизана мені корчиш тут… Надумався їхати?

– Вадя, не ятри душу, – просто сказав Антон і присів навпочіпки.

– Та що ви як турки меченські обоє… – викинув свою цигарку Вадим. – Одної не допитаєшся ні біса, другий тут сидить, нюні розпустив… Дивись, хлопче, це твоя рідня – тобі й вирішувати, звичайно… За себе я тобі казав двісті раз – аби мені таке, то я б уже там був. От сієї хвилі, щоб ти знав. Це як за мене… А так…

Він знов закурив.

– А так… Погано, звичайно, що далеко – бачитимемось мало, і таке… Та вам же не ради нас жити, врешті-решт. Всіх родичів гарбузових глядіти, чи що? Ви ще молоді, вам тільки жити.

– А Ксанка що каже? – раптом поцікавився Антон.

– Каже, що ти мемелик безтолковий – от що вона каже. Така можливість є, а ви сидите тут гибієте.

– Каца-ацапщина, Вадя… – сумно протягнув Антон і обхопив долонею чоло.

– Риба шукає, де глибше, – повчально зауважив той, – а людина – де лучче. Ти вже в колгоспі своєму дорогоцінному наробив?

– Ось іди не капай.

– Іще й не таке скажу… Осьо мене благовірна пиляє вже котрий рік – аби я не сидів та не лигав на КЕМЗі одно, а шурував куди на заробітки. Хлопці, які молодші, то їздять… У Росію в основному, а хто так і далі – в Польщу онде, в Португалію… На будівництво в основному, там то те, то се будують, не те, що тута. А мене ж ти знаєш – я ж і маляр, і штукатур, і плиточник, і що захочеш. Як пляшка є, хе-хе… А там хлопчаки шмаркаті – після школи! І їздять – хоч би тобі що. Це в нас іще не позвикали… А я онно гуцулів знаю – з Колочави, там хлопці робили в одного крутелика ремонт, ну і я принеси-подай… Так у них отак їздять із самого малку. І нічого. Баби вдома по полонинах сидять, а мужики їздять, і то хіба ж так! Палаци там такі поодстроювали, що куди…

– У них там земля погана, що ти хочеш? Я колись, ще при Союзі, один раз зерно туди возив аж під Воловець…

– Зате в тебе тутечки земля гарна, і кому вона на чорта здалася? А там хлопці їздять… І заробляють нічого так. Мене та змія одно пиляє, одно пиляє, вже дійшло до того, що або їдь, або розходимось. І дітей ділимо – мені старше, а їй менше, хе-хе. Прийдеться їхати, либонь, а що? Двоє дітей придбали, а хата розвалюється, і одітися ні в що, і сидимо в тісноті… Черга на квартиру літ десять вже… якраз на мені як стала, так і з кінцями. А що робити?