Дим

Землю на вершечку пагорба, там, де стояла сама церква, розрівняли і звели там бетонну стелу метрів у тридцять висотою, зі своєрідним мідним щитом нагорі, зі здоровенним написом «Навіки разом» та мідною ж стилізованою грамотою внизу, де було красивими закорючками написано про возз’єднання України з Росією в тому далекому 1654-му році. Не так давно мідну грамоту видерли на металобрухт, а в щиті на вершечку лелеки звили гніздо. Сама ж викладена бетонними плитами територія навкруг стели заростає пирієм, а довколишній парк перетворився на непролазні хащі. Раніше ще хоч інколи присилали школярів там трохи прибрати, але кілька років тому перестали, тож тепер там сумна і запущена місцина. А пагорб то високий, і вельми там мальовничо – з нього видно всю Роменську трасу од села аж до дамби. Бетонні сходинки ведуть од самої траси до стели, а вздовж неї по обидва боки ростуть каштани, утворюючи затінену алейку – нині ті сходинки встелені товстим шаром їхнього перегнилого листя, а липневі суховії та затяжні осінні дощі ще й нанесли грязюки.

Десь під самим фундаментом тої стели, до речі, нібито досі також зберігається запечатана капсула з посланням для майбутніх поколінь з 1980-го року – бозна, що там написано, але відкрити її мали б у 2080-му, виходить – через сто літ. Важко сказати, чи стела до того часу й доживе. Хоча – кому вона треба, як сама не впаде?

Антон кинув останній якийсь неуважний погляд на мозаїку автобусної зупинки та й рушив собі додому. Він думав нині не про химерних мозаїчних панночок, а про те, що треба буде впрошувати Панаса за підводу, а без чвертки ж тут ніяк не обійдешся. Так, а де взяти чвертку? Ні, бурячанка була в достатку – ціла майже повна сулія на хаті, Ірина вигнала ще з весни, а от саме пляшки в четверть літра на хазяйстві наче не було, треба пошукати. Антону шкода було нести до Панаса більше, а як наливати в банку, так ще й жальніш. А нести неповну наче й не солідно – може той кліщ забаскаличитись.

Дійшовши додому, Антон першим ділом перевірив невеликий смітник коло собачої буди. Собаки вони не держали вже з рік, бо Ірина дуже любила Найду і не схотіла тепер заводити нового пса. Найда була поміссю німецької вівчарки з дворнягою, і її Антон виміняв у одного приїжджого на мішок картоплі, той запевняв, що цуценята чистокровні, але, ясна річ, обдурив, паскудник, а Антон того одразу й не зрозумів. Лише як собача підросло, то ясно стало, що воно не чистокровне, хоча і дуже схоже на вівчарку. Гарна була собака – розумна, тільки от здорове левище, візьми прогодуй такого… Років три в них проживши, Найда захиріла і вмерла – хтозна й од чого. Перестала їсти, не вилазила з буди, а тоді, десь на третій день, наче повеселіла. Ірина налила їй мисочку молока – тільки-но з під корови, а потім ще й пригостила недавно спеченим пиріжком з печінкою. Думали – очуняла, ось-ось тепер поправиться. Але на другий день Найда з будки не вилізла. Ірина понесла їй їсти перед обідом, а вона там нежива. Антон одніс і закопав за садком, а Ірина потім довго плакала. І ні в яку тепер не хоче нового пса – навіть не забалакаєш з нею за те. Та ну і нехай – що в них тут сторожувати, що красти? Він сам тепер чогось став як сторож – часто погано спить, сниться всяка дурниця – то зі служби, то з юності, він ворочається на постелі, а потім, бува, прокидається, блудить поночі двором…