Дим

Об’їхали табір манівцями і найшли ті висівки – дві великі купи перемолочених пшеничних відходів. Оддали Ірині держати віжки, а самі – Антон з Вадимом – почали набирати висівки в мішки. Оксана в цей час пішла через табір у колгоспний сад – подивитись яблук.

Накидали вже зо п’ять мішків, бачать – їде курною дорогою через поля Пашка Маоцзедун на мотоциклі з коляскою. Спинився коло них.

– Бог поміч! – махнув до них рукою.

– Казали боги, щоб і ви помогли… – озвався Антон, недобре всміхаючись.

– Що ж воно, чи з кар’єрів згрузили?

Антон мовчав, продовжуючи загрібати лопатою висівки і скидати в мішок, що держав Вадим – той теж промовчав. І Ірина мовчала, держачи віжки однією рукою, а другою гладячи гриву коняці.

– Ох, – зітхнув Маоцзедун, хитаючи головою. – До чого довели людей, га? Що ж це робиться скрізь? Ох-ох… Так то ви гусям чи курям, ага?

Антон спинився і стукнув лопатою об землю.

– Ти смієшся чи дороги питаєш? – вирячився на Маоцзедуна, широко всміхаючись.

– Та я оце, – той проворненько видобув із сидіння мотоколяски два поліетиленові мішки, – оце думаю, чи й собі набрати? А що – кину гусям чи курям – нехай довбуть, ага ж?

І хутенько взявся за роботу й собі – Антон лише звів брови та насмішкувато похитав головою.

Наповнені мішки вони з Вадимом зав’язали та покидали на підводу, потім всілися втрьох на воза та поїхали через табір по Оксану.

– Хто то був? – спитався Вадим.

– Сусід, – сплюнув Антон. – Таке жадне – лайна другий раз не допросишся… та! Скільки вони з кумом із комір уже витягли! І все мало. Ото бачиш оту будочку? – показав далі по засміченій алейці покинутого піонерського табору.

– Ну?

– То лазня. Там за нею є така бочка на підпірках, ну, вода гріється, як влітку… Коротше – хочу її забрати собі під душ, тільки не зараз, колись, як стемніє…

– А грибка й справді нема, – зітхнула Ірина.

– Та проворний сич, – погодився Антон.

Оксана йшла в кінці алейки – несла в пазусі чимало білого наливу.

– Повно! – гукнула вона до них. – Яблук повно там!

– Я два мішки оставив навмисне під яблука… – одповів їй Антон. – Зараз поїдемо, трусонемо… Ану, тпруу! – прикрикнув на коня і натягнув віжки. – Ксанко, доганяй!

– Що ти хочеш? – не втямила Ірина.

– Ану злазьте лишень, – попросив він їх, сам зіскочивши з воза. – Сходимо в казарму на хвильку.

– Куди? – перепитав Вадим.

– Осьо, в будиночок.

Вздовж алейки тіснились будиночки, та цілі справдешні казарми – чималі, видовжені, нині засипані згнилим листям та оброслі травами.

– Тут раніше діти жили, – пояснив, прив’язуючи віжки до каштана.