Дим
- Автор: Худенко Володимир
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дим». Краткое содержание книги:
Врешті перед вечором, з усім уже остаточно розібравшись, вони вирішили їхати-таки по ті висівки всі вчотирьох. Як виявилось, Вадим ніколи в тому піонертаборі не був, хоч Жовтневе їхнє і недалеко, і тамтешня молодь, та й карабутівська теж, частенько бігала в піонертабір на дискотеки.
– Їй-бо, ні разу не був! – клявся і божився Іринин брат. – Здаля тільки бачив деколи, як сюди до вас на автобусну зупинку йшов городами.
І справді – жовтневці частенько ходили через болото на автобусну зупинку в Карабутове, бо там у них автобус узагалі не кожного дня ходить, та й той усе манівцями та манівцями, через ту Дубов’язівку та придорожні хутори.
Ото й захотів швагро подивитись, що там осталось од тої піонерії. А Оксана його й поготів – вона узагалі з Капітановки родом, то невеликий хутірець на березі водосховища Ромен, ще менший, ніж Нехаївка, якраз напроти неї. До школи Оксана, як і всі тамтешні діти, ходила в Жовтневе, то ж у Карабутові майже й не бувала, хіба ото у Антона з Іриною в гостях.
– Я й не знала до ладу, що тут табір є, – казала вона. – Думала, що то в Шевченковому. Я малою в Новомутині була раз…
– В «Зірці»? – перепитав Антон. – Я теж бував разок. Товариші по службі! – жартівливо потис він їй руку.
– А я от узагалі ніде не був! – урочисто проголосив Вадим. – І не жалію!
– Куди тобі, нещасному? – вколола його жона. – Лишень би з пивом перед теликом валятись… Од’ївся онно, наче кнур!
Він на те байдуже махнув рукою і задоволено поплескав себе по пузу.
– Добре ти в нас іскрізь їздиш усе.
– Куди ж це я їжджу?
– В Гватемалу, – пирснув Вадим. – Через Гваделупу.
Антон, сміючись, кинув на підводу кілька полотняних мішків та лопату, потім одв’язав віжки од вишняка за хатою і вивів коня під двір, там всі й повсідались.
– Чуєш, – легко штовхнув Вадим Антона ліктем.
– Га?
– А ти ж Саньку Черничка знаєш?
– Ну так…
– Він жовтневський.
– Ну знаю.
– Він усю школу хвалився на гульках, що тут у вас в таборі на дискотеці якихось міських одлупив… Не знаєш часом, правда чи ні?
– Хех! – Антон розсміявся. – Знаю трошки, тільки я того не бачив – розказували…
– Ну? – неабияк зацікавився Вадим.
– Та драпав кущами, тільки шелестіло! Він ходив усе там доколупувався до одних, каже: «Я король села і гроза города». Хех! Ну, під мухою був… Одмантулили, та добре б тільки його. Тому то й не сильно попало, а там іще якісь ваші були хлопчаки – так отим влетіло. Добре, наші тутешні нагодились вчасно…
– Наші з вашими не надто й ладили… – зауважив Вадим.
– Ні, ну ради форсу, – знизав плечима Антон.
І дійсно – карабутівські парубки по сей день враждували з жовтневськими, чогось так повелось. Прийдуть ті, наприклад, в карабутівський клуб на гульки, ну походять з тиждень чи два, з дівчатами там перезнайомляться, і обов’язково на рівному місці щось зчиниться – хтось когось обматюхає, чи ще що, і біжать вже в чайну чи й по хатах гонці! Збираються всі карабутівські парубки і женуть жовтневських серед ночі людськими городами аж у самі береги або й на болото. Кожного ранку після таких побоїщ шкільний штахетник стояв голий. Таке ж саме робилося й у Жовтневому – один в один.
У Карабутовім навіть ходили з цього приводу жартівливі співанки на кшталт:
Либонь, що подібні ходили і в Жовтневому.
– Так я і знав! – задоволено всміхнувся Вадим. – А то бреше по всьому селу – одлупив, одлупив!..
– От вже ж мужики! – похитала головою Оксана і штовхнула Ірину плечем. – Ну ти глянь, вже й порох сиплеться, особливо з мого, а тільки й давай виясняти, хто кому пику начистив у молодості та по городах ганяв. Вояки!
– Так правда ж! – обернувся до неї муж. – Чи ти не пам’ятаєш? Колись же й тобі ледь не попало до купи… Колись заскакую в клуб, – то вже до Антона, – якраз із вашими махались… а вона лазить рачки під ногами. Мала купа невелика, не хватає чоловіка! Добре, я нагодився, а то б… Попало чи ні, чого ти мовчиш?
– Та ото ж що попало, ще й як! – Оксана стукнула себе долонею по вуху і скривилась, як від болю. – Я й не стямилась, коли… У вухо мені як вмазав один козел – я тільки й покотилась!
Вона з такою кумедною інтонацією те сказала, що Ірина мимоволі пирснула і прикрила губи рукою.
– Чого ти смієшся – правда! – зойкнула Оксана й сама всміхнувшись. – В очах потемніло – як памороки мені не забило! Сказано – мужики!