Дим

Ото тоді йому Лариса й сказала суворо: переїжджайте сюди, і все. Будемо лікувати Іру, треба буде, то й в Москву відправимо, в Москву або ще куди завгодно. У тітки, мовляв, зв’язки по комсомольському минулому, в міністерствах, в різних всесоюзних здравницях. Навіть і у Кремлі. Та й вже, мовляв, як ти, Антошко, такий норовливий та гордий, то, як вже на те пішло, тут ти хоч матимеш якусь змогу сяк-так все оплачувати. Вона його навіть працевлаштувати пробувала – підбирала те та се, а недавно так запропонувала взагалі нібито казкову посаду начальника служби інкасації в смоленському відділенні одного з крутих російських банків. Як вже вона їх там забалакала, з ким домовлялась, щоб бозна-кого взяти на кшталт нього… Але, мовляв, їм такі хлопці потрібні – афганець, бойові нагороди… Казала Лариса – влаштуємо всі справи з громадянством, пропискою. А що там, правда – в них онно з Іриною досі ще радянські паспорти. Та й не вони ж перші, чимало людей переїжджають і живуть же якось. А там, на тій посаді, навіть квартиру дають, в Смоленську. Двокімнатну!

Саме тому Антон і відкладав, скільки міг, оцю теперішню поїздку на Ларисине весілля. Весілля у неї вже друге за п’ять років і… він точно знав, що вона не образиться. Тобто так – він і справді ждав, що буде зі Йвановичем, як не ждати? Як їхати, коли він такий? Але була іще одна причина, чому він тягнув з поїздкою, з білетами… Він знав, що їде нині не лише на Ларисине весілля – він їде на оглядини нової Батьківщини, їде ухвалити остаточне рішення. Там, у цій північній країні, в цьому суворому краю похмурих лісів, він остаточно вирішить, за чим поїде додому – забрати речі і попрощатись чи вже аби лишитись навіки. А тепер ще й Іванович вмер, і його, Антона, наче вже тут геть нічого не держить.

А Лариса не одступиться, і він те знав. Вона, здається, досі картає себе за те, що не змогла його одмазати од Афганістану. Скільки разів лаялася тоді і після, лютувала, картала його та тітку – чого не сказали раніше? Та того й не сказали, бо Антон цього не хотів. Відмовчувався до останнього, та навіть брехав. Про те знала тільки Ірина – він їй так і написав в одному з листів: «Достойний служити в ДРА». І приказав їй мовчати. І вона мовчала. А сестра приїхала до нього в учебку в Прибалтику, з одним зі своїх тодішніх женихів, вже перед самою відправкою. Він як зараз пам’ятав – стоїть вона на території частини коло стіни до нього спиною, він її намагається заспокоїти, несе якусь юнацьку нісенітницю, а вона ото, немов байдуже, розглядає агітацію на стіні – на плакаті зображені тортури, там душмани мучать радянських солдат.

– Ларо?

Антон поклав їй руку на плече.

Вона розвернулась до нього вся в сльозах.

– Зачем? Антош, зачем? Ну зачем?..

Як зараз те все стоїть перед очима.