Дим
- Автор: Худенко Володимир
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дим». Краткое содержание книги:
То була головна причина, через яку він серйозно задумувався про їхній переїзд до Російської Федерації. Ірина лікувалася вже тут, в Конотопі, а також вони років зо два тому їздили на консультацію в столицю – там був один, так – знайомий не знайомий – з ним Антона звів один військовий лікар, земляк і товариш по службі. Серйозна шишка, ледь не з міністерства охорони здоров’я. Тоді Ірину поклали на обстеження в престижну клініку, і врешті той знайомий знайомого сказав йому, Антону, що потрібне серйозне й довготривале лікування, що треба готувати чималі гроші, але й з того невідомо чи буде лад. Тут уже як пощастить – чесно признавався він. Розказував іще про якісь там інноваційні методи лікування за кордоном та ще якусь нісенітницю… Антон потис йому руку на прощання, подякував і, виходячи з кабінету, оставив коло дверей пакет з гостинцем – дорогим імпортним коньяком та закускою, баликом, червоною ікрою… Він на той гостинець вгехав, мабуть, чотири свої зарплати, це якщо разом із зерном, що їм давали за паї. А три Іринині зарплати, мабуть, пішли тільки на їзду та її перебування в столиці – на їжу, на одежу, на всілякі дрібні процедури, купити шприц там, бинт, пройти ультразвукове обстеження… Ох і напозичався тоді Антон по всьому району! Та ще й позичати намагався так, аби Ірина не знала про те. Добре хоч Лариса виручила. Він її не дуже й просив – і так був їй винен за півжиття. Скільки разів вона гроші висилала, то вона, то тітка. Хоча – то одне і те ж, бо тітка би йому мало що висилала, аби її Лариса не впрошувала. Хто він був для тої тітки? Якийсь братів байстрюк, бозна й хто.
Ото тоді йому Лариса й сказала суворо: переїжджайте сюди, і все. Будемо лікувати Іру, треба буде, то й в Москву відправимо, в Москву або ще куди завгодно. У тітки, мовляв, зв’язки по комсомольському минулому, в міністерствах, в різних всесоюзних здравницях. Навіть і у Кремлі. Та й вже, мовляв, як ти, Антошко, такий норовливий та гордий, то, як вже на те пішло, тут ти хоч матимеш якусь змогу сяк-так все оплачувати. Вона його навіть працевлаштувати пробувала – підбирала те та се, а недавно так запропонувала взагалі нібито казкову посаду начальника служби інкасації в смоленському відділенні одного з крутих російських банків. Як вже вона їх там забалакала, з ким домовлялась, щоб бозна-кого взяти на кшталт нього… Але, мовляв, їм такі хлопці потрібні – афганець, бойові нагороди… Казала Лариса – влаштуємо всі справи з громадянством, пропискою. А що там, правда – в них онно з Іриною досі ще радянські паспорти. Та й не вони ж перші, чимало людей переїжджають і живуть же якось. А там, на тій посаді, навіть квартиру дають, в Смоленську. Двокімнатну!
Саме тому Антон і відкладав, скільки міг, оцю теперішню поїздку на Ларисине весілля. Весілля у неї вже друге за п’ять років і… він точно знав, що вона не образиться. Тобто так – він і справді ждав, що буде зі Йвановичем, як не ждати? Як їхати, коли він такий? Але була іще одна причина, чому він тягнув з поїздкою, з білетами… Він знав, що їде нині не лише на Ларисине весілля – він їде на оглядини нової Батьківщини, їде ухвалити остаточне рішення. Там, у цій північній країні, в цьому суворому краю похмурих лісів, він остаточно вирішить, за чим поїде додому – забрати речі і попрощатись чи вже аби лишитись навіки. А тепер ще й Іванович вмер, і його, Антона, наче вже тут геть нічого не держить.
А Лариса не одступиться, і він те знав. Вона, здається, досі картає себе за те, що не змогла його одмазати од Афганістану. Скільки разів лаялася тоді і після, лютувала, картала його та тітку – чого не сказали раніше? Та того й не сказали, бо Антон цього не хотів. Відмовчувався до останнього, та навіть брехав. Про те знала тільки Ірина – він їй так і написав в одному з листів: «Достойний служити в ДРА». І приказав їй мовчати. І вона мовчала. А сестра приїхала до нього в учебку в Прибалтику, з одним зі своїх тодішніх женихів, вже перед самою відправкою. Він як зараз пам’ятав – стоїть вона на території частини коло стіни до нього спиною, він її намагається заспокоїти, несе якусь юнацьку нісенітницю, а вона ото, немов байдуже, розглядає агітацію на стіні – на плакаті зображені тортури, там душмани мучать радянських солдат.
– Ларо?
Антон поклав їй руку на плече.
Вона розвернулась до нього вся в сльозах.
– Зачем? Антош, зачем? Ну зачем?..
Як зараз те все стоїть перед очима.
Насправді він багато разів говорив з Іриною за її хворобу. І говорив їй, що, мовляв, так, він, звичайно, хоче від неї дітей, але він оженився на ній не тому, що йому потрібні від неї діти, а тому, що йому потрібна вона сама, вона і більш ніхто. І це була чиста правда. Він казав їй, що є ж сім’ї і геть без дітей, казав, що з тими дітьми скільки клопоти – казав багато всілякої нісенітниці, і навіть заводив мову про всиновлення декілька разів. Але вона нічого не хотіла слухати, вірніше, просто не могла слухати, бо їй було неймовірно боляче. Антон знав, чудово знав: що би він за те не казав, і що би на те не отвічала вона – вона більш за все хоче стати матір’ю, народити їхню спільну дитину, і з цим нічого не зробиш, і треба тільки змиритись.