Дим
- Автор: Худенко Володимир
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дим». Краткое содержание книги:
– А давно він покинутий? – оглядівся Вадим по табору.
– Та давно… Вважай, як Союз розвалився, так і пустує.
– Тут раніше одні молдавани жили, – мовила Ірина.
– Заробітчани, – пояснив Антон, підходячи до ґанку. – У нашому колгоспі робили сезонно… поки той ще животів. Наробили тут ґвалту, що не розікрали – те поламали. З того часу табір у колгоспі на балансі. Зараз зайдемо, дещо глянемо…
– Як ти зайдеш? – здивувалась Ірина. – Там же замкнено!
– А в мене ключі є, – усміхнувся Антон своєю лукавою посмішкою і показав їй зв’язку ключів.
– Відки? – вражено всміхнулась і вона.
– А ти не пам’ятаєш, як я їх загубив десь, ще завгаром бувши? Оце найшов тепер.
Він із неабияким клопотом відчинив двері, і вони зайшли в затхле затемнене приміщення. Казарма та була майже порожня, а подекуди в кутках навіть росла кропива та ще якісь бур’яни. Замизкані вікна були ще й заґратовані, і по тих ґратах плелася березка й дикий хміль.
– Обережно ступайте – дошки прогнили, – попередив Антон.
Протилежна од вікон стіна, видно, була колись розмальована персонажами дитячих казок, але тепер фарба та вже сильно облущилась. Підлога противно і глухо скрипіла під ногами, де-не-де ламкі надвечірні промені вихоплювали з присмерку густу павутину і пил, що сипався з дірявої подекуди крівлі. Скраю приміщення, як виявилося, стояв зіпсований прогнилий диван, а на ньому – два розбитих облущених баяни. Валялося чимало спущених м’ячів – футбольні, волейбольні, баскетбольні – всі негодні. Та ще скручені в рулон мати і облізлі червоні доріжки.
– Тут красний уголок був, – мовив Антон і кинувся вивчати якусь купу металобрухту під вікном.
Вадим у цей час зробив крок у невеличке приміщення за боковими дверима.
– Там комірчина, – окликнув його Антон. – Обережно, не вбийся.
А до Ірини він прорік:
– Бачиш?
– Що? – нахилилась вона до нього.
Він на те видобув з металобрухту бильце ліжка.
– Ліжко?
– Угу. А отам під стіною є сітка навіть справна. Заберемо.
– Гляньте! – донісся з комірчини веселий голос Вадима.
Він вийшов звідти з оберемком якихось портретів.
– Що то? – зачудовано всміхнулась Ірина.
– Політбюро? – всміхнувся й Антон.
– Нібито, – кивнув Вадим і кинув портрети собі під ноги.
Став перебирати.
– Генсеки є… Ось. Ось дивись, Черненко. Ось Щербицький. Товариш Тихонов. Та-ак… Товариш Устинов. Громико! А ось дорогий Леонід Ілліч. Андропов Юрій Володимирович, та-ак… Хто тут у нас? Гречко? Гор-ба-чов! Хе-хе! Язов…
– Це чи з клуба? – розвів руками Антон. – Тутечки наче й не було.
Він зиркнув запитально на Ірину, й вона лиш ніяково всміхнулась.
Сітку ліжка на підводу вони скинули удвох із Вадимом, а бильця принесли Оксана з Іриною. Потім ще й прикидали те добро мішками з пшеничними висівками. Треба було їхати трусити яблука, вечоріло.
Антон пішов усе позакривати і про всяк випадок зайшов зачинити й комірчину – хай як було. Портрети членів Політбюро лежали на згнилій підлозі корпусу, де їх і кинув Вадим.
– Антош, ну де ти там? – окликнула його Ірина з присмерку вулиці.
– Зараз іду! – озвався він.
Потім нащось узяв ті портрети і одніс назад у комірчину, поставив там під стіною як попало, скидав один на одного. Потім, вже виходячи, спинився в дверях. Нерішуче розвернувся в комірчину. Він стояв у дверях, як статуя – у своїх поношених спортивних штанях з лампасами, картатій сорочці, у своїй старій блакитній тільняшці під нею. Тьмяний вечірній світ лився з вулиці, мерехтів у замизканих вікнах і падав на купу облізлих лиць оцих вождів померлої країни.
Антон стояв так і дивися на них зо хвилю чи дві, а потім вміло завчено випрямився, накрив долонею лівиці своє тім’я, а пальці правиці повільно приклав до скроні, і так ото й стояв, дивлячись на вицвілі лиця, лукаво, ба навіть хижо всміхаючись.
IV
«Привіт, дорога Іринко! Сьогодні неділя, вирішив написати тобі невеликого листа, другого листа з Афганістану. Напишу трошки про себе, про свою службу. Здоров’я у мене чудове, чого і тобі, Іринко, бажаю. Сьогодні зранку були на стрільбищі, тільки-но приїхали, тепер ось сиджу в ленінській кімнаті і пишу листа. Ось сиджу, і навіть не знаю, що тобі написати, сиджу і думаю, а треба швидше, бо скоро підемо в столову на обід. Годують тут нормально, та я уже й звик до армійської їжі, багато не треба. Іринко, тут дають хліб дуже смачний, білий, чорного тут немає. Хліб печуть тут же на солдатській пекарні. Цей хліб схожий на наш домашній, такий колись ще в дитинстві баба Маня пекла. Погода тут тепла. Днями сонце, спека, ще не бувало такого дня, коли б сонце закрила хмара, небо синє-синє. Вночі, щоправда, тут холодає, а в горах так узагалі морози сильні. На горах видно, як лежить сніг, вершини всі білі, я перший раз у житті побачив гори так близько».