Дим
- Автор: Худенко Володимир
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дим». Краткое содержание книги:
Коло собачої буди був тепер і не смітник, а так – складали вони туди всіляку корисну утвар, в основному скляну – пляшки, шматки розбитого скла чи дзеркала, словом – таке, що може ще й знадобитись. Але там чвертки не найшлось, були півторушки, в основному з-під ситра. У селі при Союзі був власний ситроцех, і використані пляшки можна було туди здавати – міняти на гроші або на те ж таки ситро. Чотири чи п’ять пустих пляшок, Антон вже до ладу й не пам’ятав скільки точно, – і дають одну з ситром. Бувало, Антон ввечері після роботи чекав Ірину під сільповською конторою, і вони удвох, ідучи додому, заходили по дорозі в ситроцех і брали по пляшці – коштувало воно копійки, іще дешевше, чим у магазині, та й магазин часто бував уже зачинений до того часу. Ірина полюбляла «Дюшес», а він, Антон, – «Крем-соду». Пляшки ж отак ото збирали, а як набиралось багато, то, склавши в спеціальний ящик, ішли здавати. Нині невеличка будівля ситроцеху заросла бур’янами, як і все тут. Добре, хоч не розтягують, як он сусідній дитсадок, бо ситроцех досі ж числиться на балансі сільпо. А так задумаєшся – скільки всього в селі було! Нині вже й не віриться аж…
Антон походив ще по двору – позазирав там та сям, але чвертка, як на зло, все не находилась. Ну наче посміяно, їй-бо! Врешті він поліз у сервант на веранді – там вони держали всілякий старий посуд, недоладовану одежу, та ще пак Антонові колії та решту ножів для розчинки. Антон колов свиней у себе та інколи у людей, але лише у своїх. Його навчив тому тесть, Кандиба, тоді він, правда, ще йому тестем не був ніяким. Він же, Кандиба, йому й приказував неодноразово: не здумай колоти в людей по найму! Робота, казав він, страшна і важка, здоров’я вгробиш, над тим поросям горблячись, а дяка – дадуть свіжини шматочок та чарку наллють. Сам сервант був старенький, вицвілий – його ще покійний Антонів отець купував. Скло серванта прикрашала потерта вже і засиджена мухами наклейка, що зображала карту з дорогами та деякими відміченими містами – Herat, Kandahar, Kabul… Та написом латиницею: AFGHANISTAN. Під шухлядою з ножами була ще одна секція, і Антон зазирнув туди. Ганчір’я всяке та пара старих материних хусток – Ірина оставила, мо’ носитиме по хазяйству. А під хустками…
Антон хтозна й за чим поліз рукою під ті хустки – чвертка б там точно не помістилась. Але поліз і намацав якісь бумаги. Витяг. Вирізка з газети, а під нею ще якісь. Ця верхня з якоїсь «Порадниці», інші теж із подібного. Стаття про різні народні методи лікування жіночого безпліддя. Антон повільно видихнув. Зараз почнеться. Ось-ось почнеться, лиху годину…
Він акуратно розправив вирізки і обережно, майже ніжно вклав їх назад у шухляду, прикрив хустинами, повільно, якось неприродно повільно засунув шухляду. Випрямився, кинув розгублений погляд по веранді, зробив два неуважні кроки до столу. Обперся обома руками об той стіл і почав дрібно здригатись усім тілом. Тоді заридав. Сльози текли по щоках і капали на стіл, а він їх не витирав. Ридав, як дитина, скрививши лице, схлипуючи і ковтаючи сльози.
Через декілька хвилин його дихання трохи вирівнялось і він ледь-ледь розслабив плечі. Почав тихо бубоніти сам до себе, раз од разу знов зриваючись на ридання:
– Ну перестань-бо… Ну чого ти, як..? Ок чому? Та ось досить уже! Та хай бог милує, це тільки скажи кому… Ну чого ти як дурень, ну? О, аллах акбар…
Потім він заспокоївся. Вийшовши під веранду, викурив аж дві цигарки підряд. Геть уже розвиднилось, і стояла м’яка печальна осіння днина. Світ мерехтів у листі старої шовковиці геть по-осінньому, подихав легкий вітерець. Він курив і мовчав на порозі під верандою, озираючи байдужим поглядом своє порожнє нещасне дворище. Нічого. Буває. Воно вже проходить. Вже пройшло.
Таке траплялось із ним хоча й вельми рідко, так – один-два рази на рік. А бували роки і без цього. І жодна душа за те не знала, і не бачила його таким. Ну, окрім Ірини.