Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
— Ну, але це й так годі прорахувати, — Тайтельбаум затягнувся тютюновим димом. — Якщо ви увійдете в альянси, котрі призведуть до пом’якшення реакційної політики, то цим ускладните революційну роботу: йдеться ж бо про те, щоб царизм і буржуазія гнобили пролетаріат, чи не так?
Я підняв палець.
— Діалектика, Альфреде, ді-а-лек-ти-ка!
— Чому ж тоді ми не можемо почекати на революцію також у Німеччині, в Англії, в Америці?
— Не знаються на гнобленні западные капиталисты. Тільки росіянин так уміє гнобити слабких і бідних, щоб їм навіть життя не шкода було.
— Що за нісенітниці ви городите! — Мічка аж грюкнув кулачиськом по стільниці. — Там буржуазія тримається ще сильніше, бо мала більше часу, щоб укорінитися й окопатися! Зате в Росії — у Росії, у Царстві ми від самого початку готові! Нехай лиш Історія рушить з місця, нехай лиш ми досягнемо необхідних умов, — революція неминуча!
— Сумніваюся… З Петром Струве біля керма уряду й соціалістами, які двадцять років засідають у Думі…
— Може, однак, краще сподіватися на якусь бійню на фронті й вуличні заворушення… І голод на селі. Хоча досі вони вмирають від голоду доволі сумирно, дворян і чиновників не вирізують, Пугачова не пам’ятають, — Альфред скептично скривився. — Ну й військо, військо передусім, — не один чи два збунтовані кораблі, а полки, армії.
— Які власне почнуть повертатися додому.
— Економіка мусить запрацювати, це напевно, — визнав я. — Хоча не знаю, чи для лихварів це аж така добра новина.
Фідельберґ ляснув себе по спітнілому чолі, що пролунало як соковитий ляпас.
— Ах, пане Бенедикте, дідусь уже…
— О, власне, Мічко! — засяяв я. — Будь такий ласкавий, запитай старого, чи не позичив би він мені в скрутних життєвих обставинах бодай десятку? На мене чекає далека мандрівка, витрати…
— Захистіть мене, архангели! — Фідельберґ підхопився і, задкуючи рестораном, вимахував перед червоним обличчям великими долонями, чинячи знаки проти злого. — Дорого мені обійшлося таке посередництво! Геть звідси!
Альфред провів його поглядом.
— Справді, Бенеку, ти не мусиш мені зараз повертати, якщо…
— Де там! Перш ніж вони встигнуть нагадати про повернення боргу, слід попросити про наступну позичку — й вони втішаться, що врятували гаманець.
— Ну, так, — він розчавив недопалок, застебнув піджак, підняв портфель. — То коли від’їжджаєш?
Я крутив у руках леґальну-нелеґальну брошурку Мічки, надруковану дрібним невиразним шрифтом, з дюжиною статей сумнівної ортографії, густо всіяну знаками оклику, з однією намазюканою карикатурою й одним віршем Єсєніна внизу на останній сторінці.
— Завтра.
— До Сибіру, кажеш. Через Тюмень й Іркутськ, так?
— А що таке?
— Нічого, нічого… — він завагався, замислився. — Коли я отримав оту нагороду від Каси М’яновського… Її переважно фінансують східні новобагатьки — поляки з Азії, з Кавказу, з Далекого Сходу. Ти був тоді на банкеті?.. Ні, мабуть, ні. Я познайомився з одним із отих маґнатів хутра, золота, вугілля і крижліза, він профінансував кілька стипендій для молодих математиків з Конґресового Царства, Білецький чи Білявський…
— Ну й?
— Він розчулився за горілкою, я вже мало не подумав, що почне мені декламувати своє родове дерево; я заледве його позбувся, такий характер, небо тобі прихилить і в горлянку заштовхає. Він надсилає мені на всі свята невимовно потворні листівки з поздоровленнями й обіцяє, що коли знову приїде до Варшави… Та-ак, знайду його адресу, напишу тобі рекомендаційного листа. Може тобі навіщось придасться. Потяг відходить від Тереспольського?
— Угу.
— Вище голову! Не дайся лютим, Бенеку! Не дайся Кризі!
Прикусивши язика, я складав брошуру в геометричні фіґури, Єсєніним догори.
Про палець пана Тадеуша Кожинського
Не до кожного кредитора можна собі дозволити застосувати тактику, яка спрацьовує стосовно Абіезера Блюмштайна — не з кожним варто так чинити. Просто від Гершфельда я пішов Белянською до будинку Кожинських. Я застав господаря, мене запросили до вітальні. Я довго чистив чоботи від снігу й грязюки під наглядом камердинера, перш ніж він впустив мене на паркети й килими. Ми піднялися з яскраво освітлених сіней широкими дерев’яними сходами на другий поверх. Пахло цинамоном і ваніллю. З глибини коридору чулися жіночі голоси й, мабуть, голос Стася. Тут горіли газові лампи, але в вітальні ще не опустили на вікнах тикові жалюзі, ані штори з англійського кретону. Під темним небом, укритим сніговими хмарами, легко забути, що насправді тепер літо, що сонце сходить і заходить у літню пору. Через зимову хмарність на землю не потрапляє стільки тепла й світла, скільки мало би в липні, проте це й далі липневе сонце — досить поглянути, під яким кутом світить воно крізь хмари, як відбивається від снігу, якими кольорами малює шибки. Вікна вітальні виходили на захід, і тут панував предивний напівморок зимово-літнього вечора, сіра ясність.