Візантійська фотографія
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: СПОЛОМ
- ISBN: 966-665-023-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Візантійська фотографія». Краткое содержание книги:
Про автора:
Володимир Єшкілєв
Народився 23 травня 1965 року. Автор романів «Адепт» (1993, у співавторстві з О. Гуцуляком), «Пафос» (2000), «Імператор повені» (2001), поетичних збірок «Диптих» (2001) і «Занепад Галичини» (2001). Упорядник Малої української енциклопедії актуальної літератури «Повернення деміургів» (1998, разом із Ю. Андруховичем, проект отримав відзнаку Форуму видавців). Автор розвідки «Воццекургія Бет» (1998). У 1995 та 1997 роках отримував гранти Міжнародного фонду «Відродження» на персональний проект літературно-філософського часопису «Плерома», у 1999 р. Преміальний грант МВФ. Концептор проекту «Четвер-Імперія» (1993). Автор проекту «Арт-паломництво» (Україна-Ізраїль, 1998). У 1998-2000 роках — куратор міжнародного виставкового проекту «Ознака», у 2000-2001 рр. — концептор і куратор російсько-українського видавничо-виставкового проекту «Станіслав+2», з 2001 року — редактор літературного часопису «Потяг 75/76».
«Єшкілєв відомий як „сірий кардинал нової української літератури“» (Ігор Сід, Москва)
«У „Пластиліновій рушниці…“ Єшкілєва маємо справу з тією Україною, якої, на жаль, більше, ніж усіх інших разом. Це пластилінова, безнадійно інфантильна Україна, що, будучи відштовхнутою батьківською імперською владою, так і не спромоглася пройти обряд ініціації і здобути через друге народження нову, хай навіть віртуальну цілісність». (Олександр Бойченко, Оксана Пендерецька, Чернівці)
«Що Єшкілєв не поет, не критик і не прозаїк — це ясно кожному». (Григорій Штонь, Київ)
«Володимир Єшкілєв — це Дмитрій Галковський української літератури». (Наталія Ігрунова, Москва)
«Невже Єшкілєв — це наш новий Франко?» (Віктор Неборак, Львів)
Як би там не було, але достовірним є факт, що, створюючи «Онагра», Хомський вперше в житті розпочав окупацію ВОРОЖОГО простору звичної для нас мови. Окупація була вдалою.
Захоплений текстовим виром, добродій Іржон у своїй книзі не в силах утриматись від смакування. На 96-й сторінці свого опусу він цитує Хомського, наводячи блискучий уривок з «Онагру», де Миколай описує зустріч у битві африканських бойових слонів Птолемея з індійськими Антіоха. Першоджерело епізоду — Полібій, який детально описав Рафійську битву. Я теж зацитую Хомського:
«Розділені сто тисячоліть тому катастрофою Гондвани, дві видові гілки облисілих мамонтоїдів Півдня зустрілись біля Рафії, настовбурчили хоботи, з невимовною огидою відчули знайоме у незнайомому, неподібне в подібному; заревіли. Від того реву захитались дерев'яні криївки на хребтах грізних довгоносиків і породили у візничих відчуття нетривкості збаламученого царями Всесвіту. Слони вирішили битись; їх бажання досягло слонячих кісток у надрах обох половин розколотої Гондвани, і предки бойових слонів Рафійської баталії, ті, що бачили цнотливе юне Сонце палеоліту, застогнали у звірячому вирії, оплакуючи знавіснілість праправнуків своїх…»
Один із епізодів «Онагру» особливо привернув увагу пана Окрю. Я вже згадував його схильність до сексуальної археології — тут автор «Терену уможливлення» досягає вершин герменевтичної витонченості. Кілька рядків з «Онагру» розгортаються ним у психоаналітичне дослідження, яке займає 45 (!) сторінок книги — майже шосту частину її обсягу.
Найманець Нікандр, один з двох головних героїв оповідання, під час битви згадує своє кохання до хлопчика Федона. Хомський спрощує спогад приреченого на смерть і злиття з «онагром» вояка до такого:
«Він згадав, як спадало місячне сяйво на обличя хлопчика, вкрите вологою пристрастю нічного повітря Віфінії…»
Збуджений метафорами, пан Окрю повідомляє своїм читачам, що Віфінія була батьківщиною Антиноя, коханця римського імператора Елія Адріана. Ми не будемо полемізувати з добродієм Іржоном відносно його згадок про «від'ємну форму кохання» у «філософії тіла» Хомського. В архіві Славомира Балюти досі зберігаються поезії Хомського, датовані періодом створення «Онагру», присвячені його нареченій Оксані П. Того, що нам відомо про кохання Миколая та Оксани достатньо, щоб перекреслити цінність згаданих сорока п'яти сторінок «Терену уможливлення».
Акцентуючи увагу на еротичних інтенціях «Онагра», пан Окрю майже забуває, що цей твір увійшов в обраний корпус світової філософської літератури завдяки Парадоксу Хомського, котрий скромно схований автором у передостанньому абзаці оповідання.
Отже,
ми наближаємось до квінтесенції земної справи Хомського, до його Парадоксу. Автор «Терен уможливлення» на 156 сторінці книги знайомить читачів з цим інтелектуальним шедевром, перетворюючи його малозрозумілу епістеміологічну формулу:
«Парадокс Хомського, — пише він, — полягає в тому, реальність спроможна до відтворення в спогаді тільки тоді, коли носій спогаду перебуває у цій реальності не як наявне, але як можливе, або наднаявне».
Я вважаю це визначення примітивізацією Парадоксу, зведенням його в площину академічного студійства, але мушу визнати, що на звичайній ПОЗИТИВНІЙ мові передати зміст Парадоксу краще, ніж це зроблено в Окрю Іржона, важко.
В чернетці «Онагра» Хомський постулює свій Парадокс апофатичною мовою: СУТІСТІ К'ЙСУ ТІЗНУСУ СУТІС СУО. Я можу запропонувати два МОЖЛИВИХ переклади цього речення. Я свідомий того, що в майбутньому нові генерації дослідників феномену Хомського зроблять досконаліші переклади — зробив, що міг, хай здібні підуть далі.
Перший переклад: «Буття напіввідзеркаленого без дзеркала-в-Бутті двічі протилежного часу». Другий: «Знаменник / чисельник буття не вимагає подвоєння у минулому / майбутньому розділової риски».
З народженням Парадоксу (осінь 1981 — літо 1982 pp.) в житті Хомського відбулись зміни. Його старша сестра вдало вийшла заміж — після багатоступеневого обміну житлової площі Миколай отримав окрему однокімнатну квартиру. Він перевіз у нову оселю ліжко, стіл, колекцію годинників та обтяжив своє існування новим хобі — будівництвом з дерева та дроту макетів мостів. До кінця життя він зробив дев'ятнадцять таких іграшок у масштабі 1 до 500. У 1984 році він пориває з Оксаною П. І записує текст пророцтва, якому перші дослідники спадщини парадоксаліста накинули умовну назву «Григоріада».