Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
Задзвонив телефон, і я неохоче здійняв трубку, сподіваючись, що то Оля.
— Як, Арсене, оклигав? — прогув Великошич.
— Взяв себе в руки.
— А мати?
— Нічого їй не казав, але вона щось помітила.
— У матерів інтуїція — дай боже. Краща, ніж у нас, — зауважив Сергій Антонович. — Що збираєшся робити?
— Шукати. Гадаю, вони зникли по середині свого шляху. Напочатку, звідки виїхали, їх шукали, як і тут, але безрезультатно.
Великошич помовчав, мабуть, міркуючи.
— Що ж, спробуй, — погодився. — Але без офіційного дозволу на розслідування, поскільки ти у відпустці. До того ж ти зацікавлена особа, а судова етика… Словом, ти мене зрозумів?
— Мені б хоч маленький слід, — розгублено, ніби виправдовуючись, мовив я.
— Мізкуй, Арсене, наче наказував слідчий. — Дзвони, коли що. Завжди допоможу.
Я потримав усі три справи на долоні. Тоненькі, майже невагомі Доведеться зустрітись із Кедровським та докладно про все розпитати. Але не тішив себе надією, що зустріч наблизить мене до мети, якої не досяг старий слідчий по гарячих слідах-подіях. Мені залишився попіл, і з нього я повинен видобути іскру істини.
Зі стіни на мене спокійно дивився батько. Ніколи не думав, що колись натраплю на його слід. А мати… Невже її не брали сумніви? Невже так вірила йому? А чому ні? Адже вона краще знала батька, ніж будь-хто. І все ж вони мало прожили разом, не беручи до уваги дитбудинок. Дуже мало. І не завсіди риси дитячого характеру проростають у дорослій людині. З роками вони можуть мінятися під впливом різних обставин.
І я знову дійшов висновку, що насамперед необхідно знайти людину, яка воювала з батьком пліч-о-пліч. У цьому мені без матері не обійтись. Але як її запитати? Як підвести до розмови, не викликаючи підозри? Згадав військового з обпеченим лицем, мені вірилось і не вірилось, що справді він колись тут сидів. Мабуть, ввижалось або вигадав у дитинстві, бо ж вельми хотілося отримати звістку від батька.
Узяв з полиці «Земля гуде» Олеся Гончара, читану й перечитану мною книжку, розгорнув навмання. «Потім німецькі танки ганялись по полю за оточенцями, давили траками гусениць людей, почаділих від горя, давили рядових і командирів, давили все живе на шляху. А берегами Сули і Ворскли вже сиділи ворожі засади, прошиваючи з кулеметів човни, що відчалювали від східного берега. Летіли тріски від човнів, кривавилась вода, гойдались на хвилях зелені пілотки…» Далі не читав. Несила. Напевне, і батько потрапляв в оточення, пробивався до своїх, знову сідав на танк і дійшов, женучи фашистів, аж до Хмельницького. Жодного листа не отримала мати від нього з війни. Мабуть, і не знав, що ми вижили в окупації. Як він поспішав до нас!
Вдруге задзвонив телефон. Я розгублено подивився на чорний апарат, ніби його сьогодні поставили й ото вперше він збурив тишу. Оля. Більше нікому.
— Слухаю, — мимохіть глипнув на годинник, зазначаючи час, — п'ятнадцять хвилин на сьому.
— Погано слухаєшся, — сказала ображено. — Чого не попередив? А я все нашорошую вуха, мов заєць.
— Пробач, Олю, з… закрутився.
— Еге, аж занесло на річку, і без мене, — іронічно зауважила. — Чого там сидів? Чи це таємниця?
Що їй відповісти? Все розказати?
— Мовчиш. — І я уявив, як Оля осудливо похитала головою. — А тебе часом не обсідають вагання?
— Які вагання? — насторожено запитав.
— Одружуватись чи ні?
— Олю, припини, — мені зовсім не хотілося сваритись.
— Гаразд, Арсене, інколи кортить побути на самоті. Але чому ти мене не попередив? — уже без іронії, серйозно мовила Оля.
— Звідкіля ти дзвониш?
— Від гастроному, вибігла по хліб. Сьогодні третя серія «Тихого Дону».
— Іншим разом, Олю.
— Що з тобою? — стривожено запитала. — І голос у тебе… Якісь неприємності?
— Та ні, — ще сумніше відповів, хоч і намагався бадьоритись.
— Я побігла. Треба своїм хлопакам давати вечеряти. Подзвони завтра.
— Добре.
Я потримав трубку, надіючись, що Оля говоритиме про мій настрій, але в ній уже тоскно пікало. Як я прагнув співчуття! І ні від кого його не мав, крім Великошича. Але Сергій Антонович — не мати і не Оля. Нерозділене горе — вдвоє, втроє важче. Мовчання оберталось не золотом, а гірким полиновим трунком. І мені одному судилось випити його до дна.
Переодягнувся у спортивний костюм, ліг на канапу і лише тоді відчув нидіючу втому в усьому тілі, а голова ніби наповнена оловом.
У кімнату, крізь яблуневе гілля, проникали смужки призахідного сонця, перетинали м'яку сутінь і рожевими теплими плямами падали на стіну, висвітлюючи на ній фотографію. Обличчя батька прибрало живого кольору, повеселішало і здавалося зовсім юним. Довго дивився на нього, аж закипіли від напруження сльози на очах, а може, через думки, що, напевне, страшно бачити, як гинуть твої товариші, як шматує зла сила їхні тіла, і сам теж чекаєш такої долі.