Без дозволу на розслідування

І я знову дійшов висновку, що насамперед необхідно знайти людину, яка воювала з батьком пліч-о-пліч. У цьому мені без матері не обійтись. Але як її запитати? Як підвести до розмови, не викликаючи підозри? Згадав військового з обпеченим лицем, мені вірилось і не вірилось, що справді він колись тут сидів. Мабуть, ввижалось або вигадав у дитинстві, бо ж вельми хотілося отримати звістку від батька.

Узяв з полиці «Земля гуде» Олеся Гончара, читану й перечитану мною книжку, розгорнув навмання. «Потім німецькі танки ганялись по полю за оточенцями, давили траками гусениць людей, почаділих від горя, давили рядових і командирів, давили все живе на шляху. А берегами Сули і Ворскли вже сиділи ворожі засади, прошиваючи з кулеметів човни, що відчалювали від східного берега. Летіли тріски від човнів, кривавилась вода, гойдались на хвилях зелені пілотки…» Далі не читав. Несила. Напевне, і батько потрапляв в оточення, пробивався до своїх, знову сідав на танк і дійшов, женучи фашистів, аж до Хмельницького. Жодного листа не отримала мати від нього з війни. Мабуть, і не знав, що ми вижили в окупації. Як він поспішав до нас!

Вдруге задзвонив телефон. Я розгублено подивився на чорний апарат, ніби його сьогодні поставили й ото вперше він збурив тишу. Оля. Більше нікому.

— Слухаю, — мимохіть глипнув на годинник, зазначаючи час, — п'ятнадцять хвилин на сьому.

— Погано слухаєшся, — сказала ображено. — Чого не попередив? А я все нашорошую вуха, мов заєць.

— Пробач, Олю, з… закрутився.

— Еге, аж занесло на річку, і без мене, — іронічно зауважила. — Чого там сидів? Чи це таємниця?

Що їй відповісти? Все розказати?

— Мовчиш. — І я уявив, як Оля осудливо похитала головою. — А тебе часом не обсідають вагання?

— Які вагання? — насторожено запитав.

— Одружуватись чи ні?

— Олю, припини, — мені зовсім не хотілося сваритись.

— Гаразд, Арсене, інколи кортить побути на самоті. Але чому ти мене не попередив? — уже без іронії, серйозно мовила Оля.

— Звідкіля ти дзвониш?

— Від гастроному, вибігла по хліб. Сьогодні третя серія «Тихого Дону».

— Іншим разом, Олю.

— Що з тобою? — стривожено запитала. — І голос у тебе… Якісь неприємності?

— Та ні, — ще сумніше відповів, хоч і намагався бадьоритись.

— Я побігла. Треба своїм хлопакам давати вечеряти. Подзвони завтра.

— Добре.

Я потримав трубку, надіючись, що Оля говоритиме про мій настрій, але в ній уже тоскно пікало. Як я прагнув співчуття! І ні від кого його не мав, крім Великошича. Але Сергій Антонович — не мати і не Оля. Нерозділене горе — вдвоє, втроє важче. Мовчання оберталось не золотом, а гірким полиновим трунком. І мені одному судилось випити його до дна.

Переодягнувся у спортивний костюм, ліг на канапу і лише тоді відчув нидіючу втому в усьому тілі, а голова ніби наповнена оловом.

У кімнату, крізь яблуневе гілля, проникали смужки призахідного сонця, перетинали м'яку сутінь і рожевими теплими плямами падали на стіну, висвітлюючи на ній фотографію. Обличчя батька прибрало живого кольору, повеселішало і здавалося зовсім юним. Довго дивився на нього, аж закипіли від напруження сльози на очах, а може, через думки, що, напевне, страшно бачити, як гинуть твої товариші, як шматує зла сила їхні тіла, і сам теж чекаєш такої долі.