Скарб Солоного лиману
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-373-9
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Скарб Солоного лиману». Краткое содержание книги:
На ці та ще на безліч питань відповів чудовий український письменник Олексій Якович Огульчанський. Відповів так, що його пригодницькими повістями зачитувалося не одне покоління українських дітлахів. Адже кожен рядок, написаний цим письменником, дихає любов´ю до рідної землі та непідробним захопленням скарбами, які вона щедро відкривала йому.
Видання підготовлене до сторіччя від дня народження Олексія Огульчанського.
— Я так і знав! Кефалька! — палав гнівом єгер. — Мислиме діло — нищити молодь такої риби! А для чого? Щоб замість черв´яка наживляти її на гачок! Та ви ж золото нищите, знаєте про це чи ні?
— Теж мені золото. То нікчем´я, сміття, — обізвався скрипучим голосом дідок.
— Ну, гаразд, зараз розберемося, що то за сміття! Зберіть-но у торбину рибу, та й підсаку прихопіть, і гайда до мого табору. Побалакаємо, а тим часом інспектор рибінспекції під´їде.
— Мотоцикл! — кинувся молодик до своєї «Чезети».
— Не чіпай! — спинив його дядько Карпо, а Шалаггуг люто загарчав. — Твій мотоцикл, щоб ти знав, опинився у твоїй же торбі. Утямив?
— Ги-ги-ги, — зареготав патлань. — «Чезета» у торбі? Може, ви, дядьку, того, з… привітом, — козирився він.
— Хто з привітом, дізнаєшся тоді, коли інспектор підрахує, скільки рибчин ви знищили. За кожну по два карбованці.
— По два карбованці за отаку дрібноту?
— Ач, прикиди! Наче не знаєте закону! — відрізав єгер.
Гидко було слухати, як щокастий, той, що «страшний у своєму гніві», принизливо канючив:
— Відпустіть, дядьку. Більше ноги нашої тут не буде…
— Чув не раз, — відрубав єгер, а тоді звернувся до нас: — Випустіть, хлопчаки, з баюри осетра, бач, бідний, потрапив у пастку… Гирло глибоке копайте, риба велика. Та не полохайте осетра, його й так нажахали… За мотоциклами теж пригляньте.
Слідком за дядьком Карпом потупали дичкодери, за ними наїжачений од люті Шалапут. Він добре знав своє діло — пильно стежив за кожним рухом затриманих. Свої черевики хапуги несли в руках, а босими ногами ступали по м´якому перемитому морем піску так, ніби продиралися по гарячій сковороді. Надовго запам´ятають Ірвикові жаринки!
Ми підійшли до баюри: де ж осетр? Спочатку нічогісінько не побачили. Згодом, коли вода стала прозорішою, помітили велику, напрочуд гарну сріблясто-сіру рибину. Вона мала гострий ніс, а її спину й боки прикрашали темні цятки-шипаки. Таку кольку руками не так просто було втримати.
Весь час, поки ми копали гирло, осетр нерухомо лежав на дні. Та коли ми закінчили роботу і морська хвиля хлюпнула в баюру прозорої води, осетр шугонув у море так хутко, що за ним лиш піна закипіла. Слідом рушила в море і камачка.
— Відсьогодні це буде Берег урятованого осетра! — промовив Ірвик.
Невдовзі примчала вантажівка. У кузові понуро сиділи дичкодери, а з ними кремезний дядько, певно, інспектор. Машина зупинилася, з кабіни виплигнув дядько Карпо. Інспектор допоміг хапугам укинути в кузов «Чезету», і машина знову помчала…
— Злодія не бити — добро губити, — мовив услід дядько Карпо. — Де осетр? — спитав нас.
— У морі.
— Молодчата, чаєнята! А от тепер скажіть мені, чи не помітили ви цього ранку чогось незвичайного тут, на березі?
— На Березі врятованого осетра? — уточнив Ірвик.
— Хай буде так, — посміхнувся єгер.
— Що бачили… — пригадував я, — дичкодерів, ще осетра, інспектора…
— Ні, не те, — заперечив єгер. — Ворони зникли. От що!
Ми оглянулися навколо — жодної дзьобачки не побачили.
— Куди ж вони поділися?
— Цього не скажу, а от що період вітрів скінчився, це точно. Камачці тепер уже ніщо не загрожує. А це головне, дорогенькі мої помічники!
Згодом ми розпрощалися з дядьком Карпом, тіткою Катрею, з Шалапутом і повернулися додому. Ми тоді й не гадали, що мине не так багато часу, і нам доведеться знову побувати на берегах Очеретяного озера.
У дядька Карпа скоїлося лихо
Пролетіло наше літечко, мов чайка над Солоним лиманом. Уже почали забуватися літні пригоди, лиш пам´яталися слова дядька Карпа: «Чекаю вас наступного літа, чаєнята мої». Ось чому я залишив у своїй колекції комах вільне місце для найголовнішого експоната — мертвої голови: не згасло у мене бажання полонити-таки крилатого пискуна.
Отож не встигли ми досхочу наловитися пічкуриків, а вже час було збиратися до школи. Та ось одного ранку, коли до першого вересня лишалося кілька днів, ми несподівано одержали не зовсім зрозумілого листа: «Дорогі мої помічники, — писав дядько Карпо. — У мене велика біда. Вкрай потрібна ваша увага, ваші очі й вуха. Приїздіть негайно».
За годину ми вже сиділи в автобусі, який мчав нас до Вербохмари.
Ось і знайомі місця. Як усе змінилося в степу. Здавалось, осінь перефарбувала все у яскраво-рудий колір… Лише величезна «груша» Солоного лиману по-літньому синіла серед рудих пісків. Ми, звісно, не втрималися, щоб не відвідати притулок богині мисливців. Там дещо змінилося: хтось поновив напис над входом у дупло-печеру і наносив усередину свіжого сіна. Напевно, це мисливці підготувалися до відкриття полювання.