Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Классическая проза » Посмертні записки Браса Кубаса
Посмертні записки Браса Кубаса - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Посмертні записки Браса Кубаса

Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:

«Посмертні записки Браса Кубаса» — це життєві пригоди, іронія й критичне осмислення людської природи.
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
1 ... 18 19 20 21 22 23 24 25 26 ... 50
Перейти на страницу:

Я відправив листа і спокійно взявся за сніданок, можна сказати, що я був просто в піднесеному стані. Моя сумлінна свідомість, яка кружляла у вальсі напередодні, що аж дух перехопило, відчувала просто задуху, проте повернення півдублона стало такого собі роду віконцем, що відчинилося задля того, щоб я побачив зворотній бік моралі. Ввійшла ціла хвиля чистого повітря, і бідна сеньйора вдихнула на повні груди. Крім усього іншого, без будь-яких інших обставин, сам мій вчинок був прекрасним, бо у ньому проглядалась власне тактовність, почуття тонкої натури. Ось що мені говорила моя внутрішня сеньйора голосом суворим і м’яким одночасно, говорила вона, перехилившись через підвіконня відчиненого вікна:

— Ти вчинив добре, Кубасе, ти поводишся просто зразково. Це повітря, воно не тільки чисте, воно лікує, це запах вічних садів. Ти хочеш побачити, що саме ти зробив?

І добра дама витягла люстерко й відкрила його перед моїми очима. Я чітко побачив того вчорашнього півдублона — блискучого, круглого, що примножував свою вартість — до десяти, потім до тридцяти, потім до п’ятиста дублонів — тим самим виражаючи прибуток, котрий мені принесе життя за простий вчинок повернення знайденого. Усе моє єство розчинилося в спогляданні того дійства, я знову і знову дивився на себе, вважаючи, що я таки добре зробив, можливо, то був величний вчинок. Просто одна монета, невже? От подивіться, що то воно значить ще трохи покружляти у вальсі.

Таким чином я, Брас Кубас, відкрив прекрасний закон, закон рівноваги вікон, і встановив, що для того, аби врівноважити вікно, що зачиняється, треба відчинити інше вікно для того, щоб мораль могла постійно провітрювати свідомість. Можливо, ти не зовсім второпав, друже, про що це я говорю, можливо, тобі треба показати це на конкретних речах, скажімо пакункові, таємничому пакункові. Ну що ж, давай, ось тобі таємничий пакунок.

Розділ LII. Таємничий пакунок

Сталося так, що кілька днів потому, коли я їхав у Ботафого, я натрапив на пакунок, що лежав на узбережжі. Я не зовсім точно висловився, я не просто натрапив, я дав копняка тому пакункові. Побачивши пакунок, схожий на велику хлібину, проте чистий і акуратно загорнутий, перев’язаний жорстким шпагатом — така собі річ, що здавалась чимось особливим, наштовхнула мене на думку підкинути його ногою, як це мені підказував мій досвід, що я і зробив, проте пакунок лишився лежати на своєму місці. Я подивися навколо себе — на березі не було нікого, десь вдалині гралися діти — ніхто не міг стежити за мною. Я нахилився, взяв того пакунка й пішов собі.

Я йшов, проте не без побоювань. Це ж міг бути такий собі жарт, що його вигадали дітлахи. Я хотів було повернути знахідку з пляжу, проте помацав пакунок і відкинув таку думку. Пройшовши ще трохи, я звернув з дороги і попрямував додому.

— Давай подивимось, що там, — мовив я, входячи до свого кабінету.

На якусь мить я завагався, думаю, що мені було трохи соромно, мені знову спало на думку, що то витівка дітлахів. Дивувало те, що зовні не було ніяких особливих ознак. Проте в мені також сидів той хлопчак, котрому хотілося свистіти, вищати, рохкати, лопотіти, реготати, репетувати, клеїти дурня. А раптом я, відкривши пакунка, знайду там півдюжини старих простирадл чи дві дюжини гнилих фейхоа? Та було вже пізно, моя цікавість була настільки гострою, як вона має бути і в тебе, читачу... Я розв’язав пакунок, відкрив його і побачив там... знайшов... порахував... ще раз перерахував — не більше і не менше ніж п’ять мільйонів рейсів банкнотами та монетами, все чистесеньке і добре упаковане. Дуже дивна знахідка. Я знову його запакував. Під час обіду мені здалося, що один зі слуг щось запитував другого очима. Може, вони підглядали за мною? Я їх тактовно запитав і з того, що вони сказали, зробив висновок, що ні. Після вечері я знову пішов до себе в кабінет, перевірив, чи на місці гроші, і посміявся з себе — я, котрий фінансово взагалі-то був досить забезпечений.

Щоб більше не думати про те, ввечері я пішов у гості до Лобу Невеса, котрий дуже просив мене завітати на прийоми, котрі влаштовувала його дружина. Там я зустрів шефа поліції, мені його представили, він згадав про листа і про півдублона, що я йому надіслав кілька днів тому. Він намагався з’ясувати справу. Віржилія, здавалось, мліла, насолоджуючись моїм вчинком, і кожен з присутніх намагався розповісти щось подібне. Я ж усе те слухав з нетерплячістю істеричної жінки.

Увечері, наступного дня, весь наступний тиждень я намагався не думати про той пакунок з п’ятьма мільйонами рейсів, і навіть можу зізнатися, що лишив їх спокійненько лежати в шухляді свого письмового столу. Мені подобалось говорити про будь-що, окрім грошей, особливо про знайдені гроші. Знайти гроші — це ж не злочин, це просто щастя, щасливий випадок або, може, сама рука Провидіння. Не могло бути інакше. Просто так не гублять п’ять мільйонів рейсів, як можна загубити носову хустинку. П’ять мільйонів рейсів несуть так, що всі тридцять тисяч відчуттів їх контролюють, їх щоразу мацають, чи не пропали, з них не зводять очей, не випускають з рук, так само, як і з думок, а для того, щоб геть їх загубити прямо на березі, то необхідно щоб... Злочин — це просто не знайти їх, не злочин і не безчестя отримати їх так, нічого такого, що затьмарило б характер людини. То була знахідка, щасливий випадок, як виграш в лотерею, як ставка на іподромі, як виграш у карти в чесній грі, і навіть можу сказати, що я заслужив на таке щастя, бо я не почувався погано, не вважав, що я не вартую на дари Провидіння.

— Цих п’ять мільйонів рейсів, — говорив я сам собі, — через три тижні я використаю на якусь доброчинність, можливо, на посаг якій-небудь бідній дівчині або ж на щось таке інше... Треба подивитися...

Того дня я відніс їх у Банк Бразилії. Там мене зустріли, увесь час дуже делікатно згадуючи випадок з половиною золотого дублона, новина, яка вже розлетілась посеред моїх знайомих. Я відповідав доволі сердито, що сам вчинок не вартий був такої гучної реакції, тож мене похвалили за скромність. Тоді я взагалі вийшов з себе, а мені відповіли, що я велика людина.

Розділ LIII. ......

Віржилія вже не згадувала мені про півдублона, вона вся зосередилась на мені, на моїх очах, на моєму житті, на моїх думках — саме про це вона говорила, і говорила вона щиро.

Деякі рослини проростають і ростуть швидко, інші доволі пізно сходять і швидко марніють. Наше кохання було, як у першому випадку: воно проросло з такою швидкістю і такою силою, що невдовзі стало найкрислатішою, найгустішою і найквітучішою рослиною в лісі. Я не можу вам сказати точно, скільки днів росло таке почуття. Згадується мені, що одного вечора квітка розкрилася, або ж то можна назвати поцілунком, — його мені подарувала Віржилія, вона дрижала, бідолашна, дрижала від страху, бо сталося це на порозі її садиби. Нас з’єднав той поцілунок — швидкий, як нагода, палкий, як кохання, пролог до насолоди життя, жахів, гризот сумління, задоволення, котре доповнювалось болем, смутком, що виливався в радість; лицемірство терпляче і систематичне, яке стало єдиним гальмом для пристрасті без гальм; життя сповнене хвилювань, гніву, відчаю, ревнощів, котрих було через край протягом однієї години; проте вже інша година наступала і поглинала оту попередню, як і все інше, аби з’явились на поверхні хвилювання; і врешті-решт наступав стан, що його характеризують ситість і відраза: таким було продовження книги з прологом.

Розділ LIV. Маятник

Я пішов, відчуваючи на собі той поцілунок. Я не міг заснути, ліг у ліжко, проте все одно що й не лягав. Я чув, як годинник бив кожну годину тієї ночі. Зазвичай, коли мені не спалося, стукіт годинника мені заважав, оцей «тік-так» вночі, здавалося, сухе і повільне цокання з кожним ударом відраховувало скорочення дистанції до моєї смерті. Я уявляв собі такого старого чорта, який сидів між двома мішками — один з життям, а другий зі смертю — і кидав монети життя в мішок зі смертю і приказував при цьому:

1 ... 18 19 20 21 22 23 24 25 26 ... 50
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)