Посмертні записки Браса Кубаса

— Давай подивимось, що там, — мовив я, входячи до свого кабінету.

На якусь мить я завагався, думаю, що мені було трохи соромно, мені знову спало на думку, що то витівка дітлахів. Дивувало те, що зовні не було ніяких особливих ознак. Проте в мені також сидів той хлопчак, котрому хотілося свистіти, вищати, рохкати, лопотіти, реготати, репетувати, клеїти дурня. А раптом я, відкривши пакунка, знайду там півдюжини старих простирадл чи дві дюжини гнилих фейхоа? Та було вже пізно, моя цікавість була настільки гострою, як вона має бути і в тебе, читачу... Я розв’язав пакунок, відкрив його і побачив там... знайшов... порахував... ще раз перерахував — не більше і не менше ніж п’ять мільйонів рейсів банкнотами та монетами, все чистесеньке і добре упаковане. Дуже дивна знахідка. Я знову його запакував. Під час обіду мені здалося, що один зі слуг щось запитував другого очима. Може, вони підглядали за мною? Я їх тактовно запитав і з того, що вони сказали, зробив висновок, що ні. Після вечері я знову пішов до себе в кабінет, перевірив, чи на місці гроші, і посміявся з себе — я, котрий фінансово взагалі-то був досить забезпечений.

Щоб більше не думати про те, ввечері я пішов у гості до Лобу Невеса, котрий дуже просив мене завітати на прийоми, котрі влаштовувала його дружина. Там я зустрів шефа поліції, мені його представили, він згадав про листа і про півдублона, що я йому надіслав кілька днів тому. Він намагався з’ясувати справу. Віржилія, здавалось, мліла, насолоджуючись моїм вчинком, і кожен з присутніх намагався розповісти щось подібне. Я ж усе те слухав з нетерплячістю істеричної жінки.

Увечері, наступного дня, весь наступний тиждень я намагався не думати про той пакунок з п’ятьма мільйонами рейсів, і навіть можу зізнатися, що лишив їх спокійненько лежати в шухляді свого письмового столу. Мені подобалось говорити про будь-що, окрім грошей, особливо про знайдені гроші. Знайти гроші — це ж не злочин, це просто щастя, щасливий випадок або, може, сама рука Провидіння. Не могло бути інакше. Просто так не гублять п’ять мільйонів рейсів, як можна загубити носову хустинку. П’ять мільйонів рейсів несуть так, що всі тридцять тисяч відчуттів їх контролюють, їх щоразу мацають, чи не пропали, з них не зводять очей, не випускають з рук, так само, як і з думок, а для того, щоб геть їх загубити прямо на березі, то необхідно щоб... Злочин — це просто не знайти їх, не злочин і не безчестя отримати їх так, нічого такого, що затьмарило б характер людини. То була знахідка, щасливий випадок, як виграш в лотерею, як ставка на іподромі, як виграш у карти в чесній грі, і навіть можу сказати, що я заслужив на таке щастя, бо я не почувався погано, не вважав, що я не вартую на дари Провидіння.

— Цих п’ять мільйонів рейсів, — говорив я сам собі, — через три тижні я використаю на якусь доброчинність, можливо, на посаг якій-небудь бідній дівчині або ж на щось таке інше... Треба подивитися...

Того дня я відніс їх у Банк Бразилії. Там мене зустріли, увесь час дуже делікатно згадуючи випадок з половиною золотого дублона, новина, яка вже розлетілась посеред моїх знайомих. Я відповідав доволі сердито, що сам вчинок не вартий був такої гучної реакції, тож мене похвалили за скромність. Тоді я взагалі вийшов з себе, а мені відповіли, що я велика людина.