Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933
- Автор: Мейс Джеймс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавничий Дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-31-7
- Переводчик: Максим Яковлєв
- Жанр: История
Электронная книга - «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933». Краткое содержание книги:
Партійне керівництво УПСФ було найбільш освіченим, проте серед усіх основних українських партій їхній електорат був найменш численним. Товариство українських поступовців змінило свою назву на соціалістів-федералістів у 1917-му, і місце цієї партії в політичному спектрі України можна порівняти з роллю партії кадетів у Росії[69]. Вони офіційно виступали проти всіх революційних експериментів, тому Винниченко пізніше назвав їх «теж соціалістами», тобто соціалістами лише за назвою[70]. Його визначення достеменно відповідало дійсності.
Коли Ленін захопив владу в Петрограді, Київський совіт робітничих депутатів міцно тримали в руках місцеві більшовики під проводом Юрія П’ятакова та Євгенії Бош. Серед більшовиків П’ятаков та Бош були найбільшими прихильниками поглядів Рози Люксембурґ на національне питання. У 1915 році вони долучилися до Миколи Бухаріна в запереченні національного самовизначення як реакційного та утопічного, якого неможливо досягти за капіталізму і яке само собою стає неактуальним і взагалі відпадає як питання за умов соціалізму[71]. У квітні 1917-го на Всеросійській конференції РСДРП(б)[72] П’ятаков був провідником тих, хто закликав більшовиків відмовитися від підтримки права націй на самовизначення, аргументуючи це тим, що такі поступки неминуче зіграють на руки «дрібнобуржуазній реакції», такій як УСДРП[73]. Його тісні контакти з українським національним рухом, осердя якого було в Києві, переконали його, що виступаючи за право на самовизначення й водночас не радячи його реалізовувати місцеві більшовики опиняться в скрутному становищі. Краще було сказати, що національного гноблення за імперіалізму не уникнути, оскільки воно є його наслідком[74]. Окрім того, він стверджував, що основні вимоги українського руху суперечили інтересам пролетаріату. Росія просто не змогла б вижити без українського цукру, вугілля, збіжжя тощо. Якби економічні зв’язки між Росією та Україною було розірвано, обидві країни втратили б свою економічну спроможність, промисловість зупинилася б, а робітники лишилися б без роботи[75]. Оскільки партія відкинула його позицію щодо національного питання, найкращою публічною стратегією для нього стала мовчанка[76].
У кожному разі Тимчасовий уряд був головним ворогом і для більшовиків, і для Центральної Ради. П’ятаков вважав, що Центральну Раду можна підтримати в її протистоянні з Тимчасовим урядом, а в серпні група більшовиків у Раді навіть зайшла так далеко, що проголосила резолюцію, у якій засуджувала російський імперіалізм та висловлювала свою підтримку територіальної автономії України[77]. Після падіння Тимчасового уряду більшовики приєдналися до ЦР у спільному Комітеті захисту революції в Україні та боролися пліч-о-пліч із місцевими військовими формуваннями, що були лояльними до Керенського. Проте щойно спільного ворога було подолано, тимчасовий союз цих сил розпався[78].
69
Reshetar. The Ukrainian Revolution. C. 51–52.
70
Винниченко, Володимир. Відродження нації. (історія укр. революції [марець 1917 р. — груд. 1919 р.]). Київ-Відень: Дзвін, 1920. Ч. 1. С. 250, Ч. 3. С 34.
71
Текст узято з: Очерки по истории Октябрьской революции: работы исторического семинария института Красной профессуры. / Истпарт, Отдел ЦК ВКП(б) по изуч. ист. Окт. рев. и ВКП (б). / под общ. ред. М. Н. Покровского. М., Л. : Гос. изд-во, 1927. В 2-х т. Т. 1. 1927. С. 514–518.
72
Ідеться про VII Всеросійську конференцію РСДРП(б), яка відбулася 7–12 травня (24–29 квітня) 1917 р. На ній П’ятаков був головним опонентом Сталіну (доповідачу з національного питання) та Леніну, які відстоювали залишення пункту про право націй на самовизначення у програмних засадах партії та використання його в політичній боротьбі. Ленінсько-сталінський підхід переміг — конференція підтримала право націй на самовизначення аж до відокремлення як актуальне гасло. Водночас наголошувалося на тому, що право на відокремлення не позбавляє більшовиків права і свободи агітації проти відокремлення (а по суті, як випливало з соціально-економічної програми — зобов’язує до цього). — Прим. наук. ред.
73
Седьмая (апрельская) Всероссийская конференция РСДРП (большевиков); Петроградская общегородская конференция РСДРП (большевиков). Апрель 1917 года. Протоколы. Москва: Госполитиздат, 1958. С. 212–216.
74
У червні 1917 року П’ятаков сказав: «Нам не можна відігратися на цій одній формулі, бо кажучи пригнобленим національностям: ви маєте право відділятися, але ми вам не рекомендуємо, ми ставимо себе в смішне становище; щодо демократизації ладу суперечок не може бути, але знищення національного гніту можливе лише зі знищенням імперіалізму, бо національний гніт — його наслідок, тому боротьба проти національного гноблення є боротьбою за соціалізм: коли не буде класового гніту, то не буде й національного». Цитовано в: Кулик, И. Ю. Киевская организация от февраля до Октября 1917 года. Летопись революции. 1924. № 1. С. 201–202.
75
1917 год на Киевщине: хроника событий / сост: А. Иргизов и др.; под ред. В. Манилова; Отд. Киев. окрпаркома по изучению истории КП(б)У и Окт. рев. на Украине. Истпарт. Киев: Гос. изд-во Украины, 1928. С. 104.
76
У праці Кулика «Киевская организация» (С. 197–198) зазначається, що київська організація взагалі не переймалася питанням національної політики, бо вона не визнавала «загрозу пролетарській революції з боку українських шовіністичних груп». До цього твердження слід поставитися щонайменше скептично, оскільки сам П’ятаков був дуже свідомим цієї загрози. Далі Кулик пише, що київська організація більшовиків тримала цілковиту мовчанку стосовно українського питання, за винятком «двох текстів українською мовою, підписаних „Українцем“, які відображали позицію автора, але не позицію комітету більшовиків».
77
Текст узято з: Бош, Евгения Богдановна. Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 года до немецкой оккупации. Москва; Ленинград: Гос. изд-во, 1925. С. 240.
78
Ільницький, Роман. Шістдесят днів української політики (листопад-грудень, 1917). Сучасність. 1972. № 7–8. С. 120–132; Ільницький, Роман. Центральна Рада і більшовики восени 1917 року. Чому Центральна Рада не визнала уряду Леніна. Сучасність. 1972. № 10. С. 57–66; Reshetar. The Ukrainian Revolution. Рр. 82–85.