Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Партійне керівництво УПСФ було найбільш освіченим, проте серед усіх основних українських партій їхній електорат був найменш численним. Товариство українських поступовців змінило свою назву на соціалістів-федералістів у 1917-му, і місце цієї партії в політичному спектрі України можна порівняти з роллю партії кадетів у Росії[69]. Вони офіційно виступали проти всіх революційних експериментів, тому Винниченко пізніше назвав їх «теж соціалістами», тобто соціалістами лише за назвою[70]. Його визначення достеменно відповідало дійсності.

Коли Ленін захопив владу в Петрограді, Київський совіт робітничих депутатів міцно тримали в руках місцеві більшовики під проводом Юрія П’ятакова та Євгенії Бош. Серед більшовиків П’ятаков та Бош були найбільшими прихильниками поглядів Рози Люксембурґ на національне питання. У 1915 році вони долучилися до Миколи Бухаріна в запереченні національного самовизначення як реакційного та утопічного, якого неможливо досягти за капіталізму і яке само собою стає неактуальним і взагалі відпадає як питання за умов соціалізму[71]. У квітні 1917-го на Всеросійській конференції РСДРП(б)[72] П’ятаков був провідником тих, хто закликав більшовиків відмовитися від підтримки права націй на самовизначення, аргументуючи це тим, що такі поступки неминуче зіграють на руки «дрібнобуржуазній реакції», такій як УСДРП[73]. Його тісні контакти з українським національним рухом, осердя якого було в Києві, переконали його, що виступаючи за право на самовизначення й водночас не радячи його реалізовувати місцеві більшовики опиняться в скрутному становищі. Краще було сказати, що національного гноблення за імперіалізму не уникнути, оскільки воно є його наслідком[74]. Окрім того, він стверджував, що основні вимоги українського руху суперечили інтересам пролетаріату. Росія просто не змогла б вижити без українського цукру, вугілля, збіжжя тощо. Якби економічні зв’язки між Росією та Україною було розірвано, обидві країни втратили б свою економічну спроможність, промисловість зупинилася б, а робітники лишилися б без роботи[75]. Оскільки партія відкинула його позицію щодо національного питання, найкращою публічною стратегією для нього стала мовчанка[76].