Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Восени 1917-го політична ситуація в Україні справді збивала з пантелику. Коли справа дійшла до з’ясування стосунків між більшовиками та Центральною Радою, треба було нарешті чітко розмежувати поняття «Рада» та «Совіт», оскільки, зрештою, ці два слова означали те саме різними мовами. Чи не була Рада якимось підрозділом або різновидом «Совіту»? У листопаді 1917 року Микола Порш, член Центрального комітету УСДРП та український генеральний секретар праці, зазначив, що «Центральна Рада за своїм складом є «Совітом» робітничих, селянських і солдатських депутатів, які були обрані на зборах селян, робітників і солдатів»[84]. Насправді багатьом було невтямки, хто ж за що виступає. У своїх спогадах Георгій Лапчинський пізніше писав, що «завжди на всіх зборах можна було почути від них, що, мовляв, вони „теж більшовики“, але „українські“ і стоять за те, щоб і на Україні влада перейшла радам, але дуже часто до цього додавалося, що Центральна Рада є також радянський „совітський“ орган»[85]. Аби сподобатися тим, хто почувався так само, більшовики взяли на озброєння таку стратегію: визнавати владу Центральної Ради до проведення з’їзду «совітів», який потім «переробив» би всеукраїнську Раду за тим форматом, який був би їм більше до вподоби.

Загалом по Україні більшовики були в меншості. Цей факт став дуже очевидним за результатами виборів до Всеросійських установчих зборів, що відбулися невдовзі після організованого Леніним перевороту в Петрограді. На цих єдиних у історії Росії демократичних виборах на території України українські політичні партії здобули 80 % голосів, тоді як більшовики — лише 10 %. У січні 1918 року на Українських установчих зборах, за умов трохи нижчої явки виборців, більшовики дещо покращили свій результат і здобули 17,3 %[86]. У будь-якому разі сподівання, що в Україні більшовики матимуть достатньо підтримки, аби своїми силами захопити владу, були абсолютно примарними. Навіть серед українських робітників меншовики мали більше підтримки, ніж у Росії[87].

Так чи інакше, у Києві більшовики наполегливо просували свої плани з проведення «з’їзду совітів». Перша проблема, з якою вони зіткнулися, була внутрішньою. До грудня 1917-го українські більшовики офіційно називали себе членами Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків), проте в українській мові нема відповідника російському слову «российская» в назві партії. У російській мові це слово означає територіальну характеристику, без етнічної конотації, тобто загальний для всієї імперії, проте в українській мові російська означає те саме, що й русская. З урахуванням цього важко уникнути бачення протистояння між Центральною Радою та російськими більшовиками як боротьби пригнобленої нації з нацією-гнобителем. У результаті більшовики південно-західної регіональної організації (Україна, за винятком Донбасу та Харкова) спитали дозволу в російського більшовицького керівництва називати себе «соціал-демократією України». Дозвіл їм дали, проте від імені партії Свердлов застеріг, що, хоча й зміна імені була допустимою, «створення окремої, української партії, хоч би як вона називалася, хоч би яку програму вона ухвалила, ми вважаємо небажаним»[88].