Крига. Частини І–ІІ

— … ми обов’язково, читачам Парижа, Франції, світу, ваші історії, пригоди, авантюрника Сибіру, обов’язково, ті розбишаки, і ось врятований, розкажу, запишу, запишу, обов’язково!

— Вибачте, пізніше. — Втеклося до службового купе.

Начальник готував звіт із урочистою увагою, гідною канцеляриста Священного Синоду, тим більше, що потяг усе ще стояв, стіл не трусився, й чоловік міг із цілковитою побожністю умочувати сталеве перо в чорнило, поводити держаком із усім артистизмом офіційної каліграфії, хто знає, чиї очі побачать цей звіт, хто знає, що стане вирішальним для рішення про посаду начальника, може, врятує його акуратний і рівний почерк, а занапастить одна неуважна ляпка чи нехлюйська літера, що зрадить недисциплінований характер железнодорожного служащего, хто знає. Придивитися отак до начальника, який пітніє над листом до правителя, поглянути йому в зосереджені очі, в душу салдацьку, в те, з якою побожністю укладає він для Влади слово до слова, — й більше втямиш про Росію, ніж після тривалих політичних студій.

Він бачив папери з печатками Міністерства Зими, тож розпитував із ввічливим смиренням, вибачаючись, що запитує, мало не вибачаючись, що вибачається. Повторювалося коротку, просту історію падіння з оглядового майданчика, — запаморочення. — А від чого запаморочення? — Ну, задивився на небо, на дим, на крижлізні веселки, задивився і випав, дурень патентований. Так, це я. — А начальник переводив усе це в офіційні форми. Ґавилося крізь вікно на високі дерева тайги, зелень розлогих сосен і ялин, білість кори беріз, котрі тут, поруч із колією, росли рідше, з пробілами сонячного просвіту між білістю і білістю, зеленню і зеленню, тож пасажири, походжаючи поміж деревами й зникаючи за стовбуром, другим, третім, навіть не зауважували, як і коли входять у тайгу, не було межі, початку тайги — тільки вже її океанський масив, добре видимий від виднокраю до виднокраю, і глибоке відлуння реву того океану дерев, коли вітер раптом здійнявся над Азією і шум прокинувся у пущі, шум великий, протяжний, хвиля звуку живого шшшшшх, аж мервилися фіранки й заслони на вікнах люкса, підносилися папери під незґрабною рукою начальника, й начальник насуплено споглядав з-над пера й каламаря, картаючи службовим поглядом неслухняну природу. Так, запаморочення, задивився, дурень я. Вийшов з-за беріз олень, застриг вухами, повернув морду в бік мерехтливих відблисків «Чорного Соболя»… Думалося про княгиню Блуцьку.