Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Маніакальну театралізацію також демонструє змінність масок Теодора Гая, героя роману Гео Шкурупія «Двері в день» (1928), для якого життя у час революції означає театральну виставу, де можна нарешті роздягнутися, змінити старий одяг, звільнити інстинкт. Спустошеність традиційних національних цінностей означає утворення космополітичної «комунівської батьківщини». На зміну блазнюючому як опустошуючому дискурсу розгортається псевдоромантичне міфотворення, завдяки якому принцип реальності (реальна братовбивча революція та громадянська війна, божевілля, самогубства національних письменників) втрачатиметься, а на його місці поставатиме революційна оптимістична містифікація, реалістичний тріумф диявола.

У кризовій ситуації 20-х років, коли необхідно було зміцнювати свою аналітичну національну самосвідомість, реалістично творити себе як державну особистість, одержимість чужорідною істиною і нарцистичне самолюбування з блазнюючим самопониженням зіграли в імперському театрі абсурду драму національного самознищення, що привела до перемоги маскулінного більшовика як узаконеного в державі злочинця, що не лише у своєму несвідомому, а й у свідомому не має жодної відрази до вбивства. Протиставляючи ці здорові «робітні» сили, що психологічно відсилають до садизму, національним, які ототожнюються з слабкими мазохістськими («А ми що? М’ясо, кваша, теля, дурна квочка!»[949]), М. Івченко у дискурсі свого роману «Робітні сили» (1929) орієнтує національну свідомість на більшовицько-ніцшівський ідеал «залізного мужчини», що виражає у психології маргінала неусвідомлену потребу диктатора, який для переляканої національної маргінальності втілював би батьківську (сталінську) волю. Ця потреба диктатора психологічно відчутна у дискурсі блазнюючих і незадоволених власними «батьками» українських письменників. Тобто там, де на рівні ерогенного мазохізму закінчувалося блазнювання, починалося патетичне міфотворення диктатора. Якщо «нетривкі люди» побожеволіли, як скаже Ю. Яновський у «Чотирьох шаблях» (1930), то патетичні міфотворці надихали себе маніакальним пафосом, протиставляючи кровавому більшовицькому братовбивству романтику «мілітаризованого» побратимства. «Не треба божевілля туди, де буяє велетенська надія, — говорить один з побратимів із роману «Чотири шаблі» Ю. Яновського. — Надія охоплює нас, цілі мільйони людства здригаються, повертається на кін історії придушена, але жива нація, вже грізно й тривожно вітають її сурми. Хто сказав, що нам треба божевілля?»[950]. Однак це той випадок маніакального стану, коли маніакальність уже не усвідомлюють, адже за несвідомим романтичним пафосом громадянської війни в Ю. Яновського відчувається подібна до блазнюючого дискурсу світоглядна пустота. Національний продуктивний світогляд може народитися завдяки архетипній пам’яті і глибинному аналізу реальної дійсності, а роздмухана з пустоти незреалізованих нарцистичних бажань химерна романтика лише виражає цю ідеологічну порожнечу на зразок: «Революція — велике слово… Всі щасливі, нема царя, правитиме нарід, розіллються медові ріки, щастя й радість!»[951]. Тому побратими у «Чотирьох шаблях» Яновського як українська «банда братів», одержимих неусвідомленим батьковбивством, отак романтично воюючи, навіть не знають, заради чого все це вони роблять, оскільки є об’єктами неусвідомлених стихійних сил, введеними в оману зовнішньою ілюзорною енергією. Сам Яновський не має уяви, що таке революція і громадянська війна, він не може цих речей усвідомити, а тому вдається до романтичної театралізації дійсності. Як зауважує М. Ласло-Куцюк, у його романах смерть, різанина подібні на опереткову гру, смерть також не справжня, а розіграна, реальність війни перетворилася на фікцію легенди[952]. Творчі нарцистичні манії вели до «гіпертрофії розмірів» реальності («Усе, що попадалося їм на очі, вони взивали не інакше, як тільки  в е л и к и м»[953]), до «неврозів ізоляції» від реального й небажаного страхітливого, а врешті-решт — до небезпечного самолюбування — все це разом обумовило фізичне знищення розщепленого у своєму національно-державницькому бажанні й одержимого інстинктом руйнування покоління.