Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Париж постає як близнюк Петербурга в гоголівській прозі. При в’їзді до цього міста римський князь шокований рухом і блискучим світлом, людськими юрбами та справжнім хаосом, глухим шумом міста і волшебным освещением газа (ПСС 3, 223) — всім, що нагадує враження коваля Вакули від Петербурга та знамениті образи Невського проспекту з однойменної повісті. Сучасний центр міста матеріалізується за допомогою очуднюючого гоголівського гротеску, так само, як і у випадку з Петербургом. Незабаром князь доходить висновку, що весь цей шум і шарпанина — порожні та безплідні. Фальшиво перебільшена політична активність, як у повідомленнях газет, базується на звичайній ілюзії реальності, так само, як і бюрократична система в гоголівських повістях, здавалося, працювала тільки в чорнилі й на папері. Ниций розрахунок, культ моди та розкоші, брак щирої людської близькості — всі ці відмінні риси паризького суспільства в «Римі» могли бути запозичені з «Невського проспекту». Хоч і спочатку засліплений, князь втомлюється від перезбудження та знаходить мало гідного поваги в місті, образ якого він плекав, неначе Мекку. Це перегукується з власним паломництвом Гоголя до Санкт-Петербурга та його розчаруванням у великих сподіваннях.

Незважаючи на розчарування в цьому сенсі, перебування князя в Парижі справило несподіваний вплив на нього — кращим розумінням своєї рідної землі та пробудженням власної національної ідентичності як італійця. Це досить точно відображає роль, яку відіграв досвід Гоголя в Санкт-Петербурзі в розворушенні його українського націоналізму. Рим, який видався князеві в Парижі темным, заплеснелым углом Европы, тепер виявляє свої нові принади (ПСС 3, 226—227). Тепер він здатен побачити його новими очима, що стало можливим завдяки погляду з-за кордону. Шлях князя до національного утвердження римського народу провадить через занурення в горду історію його країни, так само, як історичні дослідження на українську тематику допомогли розворушити український націоналізм Гоголя. Князь знаходить невичерпні ресурси динамізму в римській історії, в італійському розмаїтті мов, форм правління, військових подвигах, художніх здобутках та виявах релігійного завзяття. Однак на сьогоднішній день, міркує князь, Італія не розкриває цієї величі, будучи позбавленою значенья политического, а с ним и влиянья на мир (ПСС 3, 241). Це твердження явно не дозволяє провести аналогію між російським та італійським народом, оскільки надзвичайна політична значущість Росії становила, можливо, найуживаніший доказ її величі. Україна пропонує набагато кращу аналогію з італійським народом і занепадом його політичного існування. Оповідач описує Італію вбраною в нищенское вретище, на якому висять куски ее померкнувшей царственной одежды. Це нагадує образ України з «Миргорода» — сучасну ветхість із печальними залишками колишньої козацької слави.