Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
Хоч Бєлінський рецензував і «Миргород», і Собрание сочинений, поза звичною похвалою, він не запропонував на тему «Тараса Бульби» щось більше. Особиста ідентичність Гоголя як українця й українськість теми помітно позначились на рецензіях Бєлінського на інших українських письменників і його загальному погляді на українську літературу. Оскільки російсько-українські взаємини лежать в основі русифікованого 1842 року «Тараса Бульби», це здається доречним місцем для дискусії про привласнення Бєлінським Гоголя за його трактування цієї теми.
Контакт Бєлінського з гегельянством, яке він був схильний спрощувати, спонукав його на початку 1840-х років до твердження про аксіоматичну неможливість української літератури. Його теорія національності, інспірована Гегелем, про яку писала Андреа Резерфорд, наголошувала на ідеї державності та вимагала від справжньої нації відмови від ери «племінного» егоїзму й орієнтації на наднаціональну цивілізацію[341]. Революція Пєтра Першого здійснила цю трансформацію в російській культурі, пов’язавши її з європейською цивілізацією. На думку Бєлінського, Україна могла ввійти до європейської цивілізації лише «верхи на російських фалдах», як це формулює Резерфорд, тобто за умови повного поглинання Росією. У своїх неймовірно агресивних нападках на українську літературу на початку 1840-х років Бєлінський використав як аргумент брак української державності для заперечення можливості розвитку її національної культури. Це призвело до воістину парадоксальної ситуації, в якій культурні прояви зародженої національної культури нібито за рецензією Бєлінського — написані українською мовою, пов'язані з українським життям і явно у зв’язку з тим, що можна окреслити як «цивілізацію», як у випадку Шевченка — служили для Бєлінського запереченням самого існування такої культури. Отже, він стверджував неможливість української національної культури, навіть коли вона була в нього просто перед носом. Аксіома перемогла практику. У своїх «Статтях про народну поезію» (Статьи о народной поэзии) Бєлінський уперто доводив свою ідею необхідної залежності України від російського посередництва в її прагненні універсальної значущості. Помітно роздратований свідченнями, які виходили з України і підважували його парадигму, Бєлінський вдається до тону заборони:
Литературным языком малороссиян должен быть язык их образованного общества — язык русский. Если в Малороссии и может явиться великий поэт, то не иначе, как под условием, чтоб он был русским поэтом, сыном России, горячо принимающим к сердцу ее интересы, страдающим ее страданием, радующимся ее радостию. Племя может иметь только народные песни, но не может иметь поэтов, а тем менее великих поэтов: великие поэты являются только у великих наций, а что за нация без великого и самобытного политического значения? (ССБел 4, 163).
Як живий доказ цієї очевидної «істини» Бєлінський висуває Гоголя: …в его поэзии много чисто малороссийских элементов, каких нет и быть не может в русской; но кто же назовет его малороссийским поэтом? Равным образом, не прихоть и не случайность заставили его писать по-русски, не по-малороссийски, но глубоко разумная внутренняя причина… Перекласти художню велич Гоголя українською мовою означало б зробити її «простонародною». Бєлінський відзначає, що українська з’являється в «Тарасі Бульбі» лише в діалогах: решту виконано у вигляді літературної мови (російської), що українська, будучи провінційною та грубою, нею никогда не может быть. Бєлінський перетворює Гоголя не лише на прапороносця реалізму та вестернізованої форми націоналізму, а й також культурної вищості Росії над Україною. Гоголь уособлює для Бєлінського правильний шлях для народженого в Україні автора, що насправді означає бути російським письменником, котрий може принагідно побавитися в українські сюжети. Таке привласнення Гоголя для ширшої політичної потреби утвердження статусу України як імперського володіння Росії поєднує Бєлінського з його супротивником Константіном Аксаковим, який відводить Гоголеві ту саму роль у своїй брошурі про «Мертві душі». Підтримка імперіалістичної ідеології за допомогою звернення до Гоголя продовжується до сьогоднішнього дня. Видатний гоголезнавець В. А. Воропаєв, приміром, вдаючись до постсовєтської та постімперської ностальгії, нещодавно розглядав «Тараса Бульбу» як свідчення Гоголевої віри в цілісність Російської імперії, об’єднаної православною вірою. Воропаєв заходить настільки далеко, що таврує прихильників української незалежності як отщепенцев, гоголівських Андріїв[342].
341
Andrea Rutherford, «Vissarion Belinskii and the Ukrainian National Question», The Russian Review 54 (1995): 500—515.
342
Воропаев, Гоголь и «русско-украинский вопрос», 15.