Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Українська проза Гоголя означала для Бєлінського певну закриту главу російської літератури. Тема України в російській літературі досягла в Гоголя свого найвищого вияву, а також була вичерпана. У рецензії на збірку повістей, що з’явилася 1841 року в проукраїнському журналі Маяк, Бєлінський висміює авторів за їхнє використання сюжетів, які «належали» Гоголеві й уже були відомими з «Вечорів на хуторі». Тому не було потреби в читанні цих новіших творів: Охота же этим господам браться за изображение идиллического быта сельской Малороссии после «Сорочинской ярмарки», «Утопленницы» и «Ночи перед Рождеством»! Охота им сталкиваться с Гоголем!.. Прочь эту вздорную книжонку! (ССБел 5, 489). Рухаймося далі.

Схожий настрій з’являється в рецензії Бєлінського на Собрание сочинений Гоголя. Бєлінський оцінює «Тараса Бульбу» як твір, що є вершиною і завершенням теми України: Он исчерпал в ней всю жизнь исторической Малороссии и в дивном, художественном создании навсегда запечатлел ее духовный образ: так ваятель уловляет в мраморе черты человека и дает им бессмертную жизнь… (ССБел 5, 382). Знаходячи в гоголівській прозі бачення української історії, в якій можна існувати, Бєлінський поспішає зупинити процес репрезентації та паралізує образ України. Згадки про втому, герметичність і мармурові скульптури — все це підкреслює його бажання встановити гоголівський образ України як фіксований, стабільний і авторитетний дискурс про Україну, допустимий у російській культурі.

Бєлінський явно сприймав це саме так. Це проходило через його рецензію на «Історію Малоросії» Миколи Маркевича (1842), що наважився стверджувати про політичну та культурну окремішність української історії від Росії та зверхність українців над великоросами. Бєлінський коригує помилковий погляд Маркевича на українську історію, яку критик прочитує крізь призму історичної прози Гоголя. У рецензії показано перекручене використання «Тараса Бульби», хоча ні повість, ні її автор не згадані, аби переказати сюжет української історії таким чином, щоб спаплюжити саму тему.

Бєлінський торкається всіх ключових лейтмотивів гоголівського потрактування української історії. Він заперечує, що козаки колись могли створити республіку або державу у зв’язку з геополітичним становищем України (відсутність природних кордонів і ворожі сусіди). Козаки знали тільки дві розваги — резню и горилку, а держава була пародией на республику, якщо взагалі була. Щоправда, вони були хоробрими вояками, котрі цінували товарищество і лыцарство (обидва терміни, кальковані з української, бачимо в «Тарасі Бульбі»). Але козаки ходили на війну, пише Бєлінський, від нудьги або щоб забезпечити своїм синам військовий вишкіл. У цій рецензії сюжет «Тараса Бульби» розквітає в нас на очах: С кем же воевать? С турками мир, с татарами мир. Ничего: басурманов никогда не грех бить и не грех нарушение мирных договоров и клятв с ними. И вот пылают берега Анатолии, дымятся села крымских татар; поход кончен, половина товарищей перетонула, перерезана, зато другая добралась до Сечи с богатою добычею (див. «Тарас Бульба, ПСС 2, 148—149). Попри їхню хоробрість, козаки здаються Бєлінському бандитами та п’яними ідіотами, котрі п’ють і гуляють себе на славу… широко разметываясь казацкою душою… Вот вам и политика. Він стверджує, що поляки якоюсь мірою справедливо зневажали нецивілізованих українців. Він вважає «панегіричний» тон Маркевича недоречним, приділяючи Україні коротку й випадкову роль у загальній історії, а українцям — статус полудикого общества.