Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Серед інтелігенції було немало тих, які за різних обставин потрапили в тенета III відділення царської охранки. Дехто з них щиро допомагав жандармам, вірячи в те, що робить благородну справу, захищає підвалини монархії. Але поступово під впливом ідеологічної пропаганди визріває стала впевненість агентів у порочності їхньої діяльності, вони перестають бути ними й переходять у табір революціонерів по-справжньому. Дворушництво в цій ситуації неминуче. З’являються «вікна», «пробіли» в надходженні попереджувальної інформації. Крім того, більш упевнено й ефективно починають діяти внутрішні служби безпеки революційних гуртків. Жорстокі розправи революційних СБ за зрадництво і не менш жорстокі покарання жандармів ставили агентів охранки в складне становище. Чимало з них ішло з життя добровільно: хто на межі викриття, хто в ролі мученика, так і не будучи розкритими. Більш тверді чи більш верткі, а чи боягузи (не кожен добровільно піде з життя) залишалися серед революціонерів. Але виконувати свої агентурні функції вони вже не могли (і не хотіли). Тож є фактом, що об’єктивної інформації в царської охранки ставало дедалі менше й менше. І в підсумку — революція. Як скористалися з неї ті, які її організовували — інша справа. У нас в Україні це може повторитися.
— Та не дай Бог! Краще було б, якби розуміння цього прийшло до наших великих політиків раніше, ніж їх посадять на палю. Може, їм хтось усе-таки пояснить, до чого все йде?
()крім тебе ж і таких, як ти, у них є й інші джерела інформації? Ми ж суспільство потенційних стукачів…
— Ти, мабуть, чув про такого радянського розвідника Абеля. Він справді був талановитим кадровим співробітником КДБ, а не агентом. Його справжнє ім’я — Вільям-Август Генріхович Фішер. Після провалу в 1957 році в СІЛА його спочатку засудили до ЗО років, а через п’ять років обміняли на Пауерса — пілота американського літака-розвідника, збитого над СРСР. Потім Абель ще з десяток років учив чекістської майстерності молодих кадебістів. Так от, хто-хто, а Абель знав ціну нашій внутрішній агентурі. Він зі знущанням писав, що не все населення займається виказуванням, а тільки процентів двадцять. Особливо не вистачає донощиків у селах і серед робітників. А от щодо міської інтелігенції, то тут усе благополучно. Якщо чотири друга, пише Абель, зберуться увечері «розписати пульку», то на ранок буде п’ять доносів.
— А чому п’ять?
— П’ятий — від сусіда, який підслуховував під дверима. Тут головне — ідейне стукацтво, а не твої агенти-бандюки… Ти ж їх вербуєш винятково на компрі. А в мене переважна кількість — добровільні, а точніше — ідейні помічники.
— Ага, ідейні стукачі, - Симко налив по повній.
— Ну, як ти можеш таке говорити? — взявши в руку чарку, нарочито серйозно сказав Зорій.
— А як? Можна подумати — твої письменники, журналісти, співаки, театрали так добровільно прибігли до тебе й попросили включити їх у твої агентурні тенета? Добровільні мухи, їдять його мухи.
— Ти знаєш, — Богдан Данилович простягнув руку з чаркою, — я навчився уникати суперечок навіть тоді, коли на всі сто відсотків упевнений, що моя правда. Раніше я б ув’язався в бій, тобто в суперечку, почав би доводити, що я маю рацію.
А тепер… Спокійно відходжу (образно) вбік, і дуже пишаюся собою, що не сперечаюся. Я отримую садистське задоволення від того, що не сперечаюся. Моя правда, знаю, що моя правда, а не показую цього. А найбільший кейф знаєш від чого? Коли візаві сам доходить до того, що я маю рацію. Усвідомлювати те, що ти, виявляється, баран, і до цього ти доходиш самостійно… Ох, як це неприємно. Йому. А мені, кажу ж — кейф. Чи це не садизм, га?
— Давай вип’ємо, садист, — Симко почаркувався. — За наше здоров’я!
…Вони вийшли з ресторану. Недалечко за рогом будинку почулися потужні хлопки, й угорі на тлі темного неба розсипалися кольорові гірлянди вогнів.