Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Оскільки замість використання прикметника российский для опису «російської» землі, що б недвозначно означало «великоросійський», Гоголь обирає русский, що можна прочитати насправді і як «український», оскільки «Русь», від якої походить цей прикметник, була також старим позначенням для українських земель. Якщо взяти до уваги загальну ідеологію твору — об’єднання східнослов’янських православних територій у «велику» російську націю, це прочитання прикметника русский не здається найправдоподібнішим. Однак Барабаш має вагомі причини вважати згадку про піднятого з російської землі царя двозначною, а отже, безглуздою й анахронічною. Разючі невідповідності з націоналістичним духом потрапляють навіть у його грандіозний фінал.

Після Тарасового пророцтва перемоги православ’я та самодержавства, оповідач, спостерігаючи за неминучою загибеллю Тараса в полум’ї, запитує: Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу! (ПСС 2, 172). Це посилання на російську владу, як і всі русифікаційні доповнення, з’являються лише у версії 1842 року. Найпалкіші гоголівські спроби звеличення російського націоналізму, як і у фіналі «Мертвих душ», зазвичай з’являються в питальній формі (Не так ли и ты, Русь, что бойкая необгонимая тройка, несешься? (ПСС 6, 247)[331]. Хоч Гоголь підкреслено використовує знак оклику, фінал «Тараса Бульби» також зберігає питальну форму. Незважаючи на те, що явною відповіддю на запитання про перевагу російської сили є те, що вона не має рівних, це твердження, проте, містить запитання.

Протягом твору сила постійно згадувалась. Сила алкоголю долає козаків після виборів Курдюга і під час облоги Дубна, коли п’яні козаки, неначе курчата, були зв’язані поляками й кинуті у фортецю (ПСС 2, 73). На початку твору стверджується, що козаки — необыкновенное явленье русской силы (ПСС 2, 46), однак у фіналі повісті, після багатьох битв, вони відпливають геть у своїх човнах, рятуючись від польських переслідувачів. Перед цією нещасливою розв’язкою козацьких воєнних зусиль оповідач заявив, що нет силы сильнее веры (ПСС 2, 166). Але що, коли стикаються дві віри? Чи протилежні долі православних і католицьких лицарів означають безвихідь? Коли Тарас звинувачує свою старість, стаючи жертвою поляків, оповідач рішуче суперечить йому: Но не старость была виною: сила одолела силу (ПСС 2, 170). Це твердження з’являється лише за дві сторінки перед запитанням-вигуком про існування сили, що могла би конкурувати з російською. Якщо російська сила уособлена зазнаною козаками поразкою у фіналі «Тараса Бульби» і якщо нібито нездоланна Тарасова сила насправді була переможена іншою силою, де тоді залишається місце для російської сили в риторичному запитанні оповідача?