У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Отож «Олена Михайлівна», «мила Леночка», «Леся», до якої звертався «Свердлик», «Сведлик або Свердляр» (як підписувався В. Свідзінський у своїх листах до О. Чілінгарової), не надто жалувала бідного поета. «Часто згадую про Вас, мила Олена Михайлівна, і дуже хочу Вас бачити», — листував поет у липні 1932-го року з Вінниці, куди примчав рятувати дружину від самогубства. І тим самим липнем, але ще не поїхавши з Харкова, до неї ж, кам’янець-подільської музи, у відпустці: «Дуже часто згадую Вас і наші зустрічі, особливо останню, коли так не хотілося з Вами розставатися і коли я так безбожно довго сидів у Вас. Недурно Цампа так завзято не мене гавкала — вона передчувала, що цей гість нахаба. Або ж вона чула, як Ви уже два (чи три) рази сказали мені, що Ви мене не любите».
Саме такі, інтимного кшталту послання В. Свідзінський не припиняє висилати до своєї обраниці протягом кожної одної розлуки з нею. Ті останні траплялися здебільшого під час літніх відпусток — чи то поета, а чи його коханої — адже у самому Харкові В. Свідзінський мав змогу бувати в Пілінських мало не щодня. Саме на прикладі цього ліричного листування вільно простежити розвиток бурхливого (принаймні так здавалося поетові) роману. Часом воно мало вигляд кумедних листівок з малюнками і жартівливими «звітами»: «Дорогая Леночка! Ластівки, відлітаючи в ирій, шлють Вам привітання. В. Свердлик» (10 жовтня 1935 p.), «Вітаю Вас з радісним днем і цілую обидві ручки. Сведлик» (31 травня 1935 p.). Іноді виглядало просто смішно, себто сумно: «Я рибалив з 10 до 4, а потім пообідав так: борщ, свинина, котлетм, вареники і два компоти» (17 вересня 1936 p.), «Їм безперестанку. П’ю силу горілки» (16 червня 1941 p.).
Хоч в основному це були цілком бадьорі листи п’ятдесятирічного коханця, життя якого, на думку теперішніх дослідників, мусило спинитися після розриву з дружиною. Чи він мав втопитися в харківській Лопані на знак солідарности, коли та померла від неправильно поставленої діягнози? Та нічого подібного! «Я живу як вперше і нічогісінько не роблю, не пишу, не перекладаю й навіть не читаю, — мало не в пику сучасному „поховальному“ літературознавству писав поет до Чілінгарової в липні 1936-го року. — Коли я приїду, Ви, мабуть, не пізнаєте мене — так я схуд. Я живу життям абсолютно здорової людини і роблю все, що мені заборонено: купаюся по кілька разів на день, печуся в воді, ловлячи рибу, ходжу без кінця, іноді сиджу в тіні дерев голий, на вітрі, кілька годин, п’ю воду з річки і озера…»
З такого дива поет навіть перейшов на ліричну прозу, закинувши віршування і витинаючи замість того жартівливі оповідки на зразок отакої: «Сьогодні о 9-й ранку я сидів на порозі і з нахабністю запеклого буржуя їв виноград. В цей момент мимо проходив трамвай. Раптом усі пасажири посхоплювались з своїх місць, замахали до мене руками і крикнули в один голос, мов на команду: „А де ж Леночка Чілінгарова?“ Розгубившись од несподіванки, я упустив з рук тарілку і крикнув перше, що спало на думку: „А поїхала в Геленджик!“ Я ще встиг почути, як усі разом сумно протягли: „А-а!“ — і трамвай зник. От така пригода». (21 вересня 1936 р.)
А що ж сама Леночка? Чи ставилася з розумінням до вже немолодого донжуана? Чи відповідала йому взаємністю? А чи разом з сестрою тішилась на дозвіллі з творчих потуг старого сатира? На бережку одного з листів, у якому поет розводиться про свій від'їзд до Коктебеля, мовляв, «а 3-го будемо думати про Вас», завважуємо цинічну нотатку М. Пілінської: «Це у вагоні! Буде думати! Жах!» Коментарі, як кажуть, зайві: «Показала зуби, як ікла, / Засміялась, свиснула, зникла».
Харків. Будинок вокзалу південних залізниць. 1930-ті роки
Хмари, оси, жаби