Вибрані твори

Можливо, що і я помилився в своїх підрахунках. Можливо, що актив узятий замалий, а продуктивність теж вираховано невірно й мій запас у 500 аркушів теж недостатній, але у всякому разі катастрофи на цій ділянці культфронту немає. Вихід молоді літературні сили матимуть, і кричати на ґвалт нема чого.

Гірше стоїть справа з виданням клясиків українських і європейських, але це особлива тема й до неї маємо колись іще повернутися. У всякому разі обмежувати свої плани в цій галузі наші видавництва, як і у всіх інших галузях, примушені не через визнання художньої літератури «пасинком» і якимись наріканнями на її нібито нерентабельність, бо після підручників красне письменство стоїть на першому місці, і коли б наші видавництва керувались виключно господарчими інтересами, вони б що-що, а це ніяк би не скорочували. Не робить винятку і поезія, яка в повних тиражах (і, зрозуміло, доброї якости), що справедливо зауважує О. Слісаренко, теж являється товаром ліквідним проти загального поверхового погляду на цю справу.

Отож брак матеріяльних коштів, що відпускаються на видавництва, є основна і єдина причина обмежености видавничих планів. А Слісаренко звертається до кооперативних і державних організацій: подайте на бідну літературну душу!

Тут я боюся, що мене невірно зрозуміють, ніби я проти того, щоб О. Слісаренкові сотовариші дали тих коштів. Щасти їм доле!

Але ж треба хоч трохи розумітись на видавничій справі, щоб знати, що це аж ніяк не врятовує, що треба мати гроші не тільки на саме видання, але й на продажу. Адже такі окремі видавництва самі розповсюджувати свою продукцію не можуть, а мусять іти до тих самих ДВУ й «Книгоспілки», щоб вони купили й продали їхні видання. Іншими словами: в бюджеті основних видавництв мусять бути кошти на цю купівлю. Получається «зачароване коло», бо коли б ці видавництва мали зайві гроші на купівлю в О. Слісаренка чи кого іншого — вони радше самі видавали б на ці кошти, бо ж не по собівартості О. Слісаренко продаватиме, а з якимось відсотком на організаційні видатки й на розвиток своєї справи. Отже, вони не купуватимуть (бо коли купують у «Часа», «Руху» тощо, так то тому, що й ті мають такий-сякий торговельний апарат і ведуть вимінні операції). Отже, нове будь-яке видавництво (скажемо, техвидав, про який зараз багато балачок) не можна мислити собі без власної торговельної мережі, без крамнички. А це знов же призводить до високих накладних видатків і змушує грошедавців замислюватися над доцільністю такої справи. Між іншим, це було одною з основних причин, що призвела до злиття колишнього «Червоного Шляху» з «Держвидавом», як не вважати потреби в той час нагально колишнє «ГИУ»[460] украйнізувати цим способом.