Вибрані твори

Зацікавлені в тій чи іншій галузі видання особи і організації починають бити на ґвалт: буде нестаток літератури, літературний голод, затримуватиметься культурний розвиток країни. У нас на Україні в особливо небезпечному стані стоїть видання наукової літератури, чому дозволю собі колись присвятити особливу статтю. Це дійсно загрозливе явище, і потрібні якісь особливі заходи цьому лихові запобігти.

Сьогодні — про художню літературу, власне — сучасну. Про це в № 38 «КіП» була стаття О. Слісаренка «Художня література й видавництва». Автор, теж робітник одного з українських видавництв, приходить до такого висновку:

«За попередніми підрахунками найбільші наші видавництва, — пише він, — виділюють разом для сучасного красного письменства біля 150 друкаркушів і в крайньому разі ця кількість може піднестись до 200 аркушів[456], то може задовольнити лише 60-70 % потреби наступного року й поставить зовсім за видавничими можливостями 30-40 % літератури». До цього О. Слісаренко додає примітку «підрахунки ці зроблено на підставі реального обліку продукції кожного з письменників». Причини цього явища автор шукає в тім, що «ця видавнича галузь у них (видавництв) стоїть на положенні пасинка», що була невірна тиражна політика, що видавництва вважають художню літературу малорентабельною, що «вона, крім турбот і неприємностей, їм нічого не дає» і т. д. І кінчає: «Все це мусить (мабуть — примушує) нас замислитись над виходом із становища, при якому розвиток культури і мистецтва буде загальмований[457]. І коли зараз ми ще уникаємо гострої кризи, то незабаром вона може загостритися, а це в значній мірі здеморалізує молоді кадри нашого письменства».

Вихід О. Слісаренко бачить в утворенню нового видавництва — «на яке можна було б покласти завдання спеціялізуватись виключно на красному письменстві, зокрема художній літературі». Кінчається стаття тим, що, мовляв, кооперативні й державні установи мусять дати гроші для утворення такого видавництва.

Дозволю собі виступити насамперед проти Слісаренкової літературної аритметики. Коли б дійсно наші видавництва обмежилися 200 аркушів для сучасного красного письменства — це була б повна катастрофа. Насправді це не так.

У видавничому плані ДВУ твори сучасних авторів розсипано по скількох секторах. Сектор художньої літератури має для цієї мети 120 аркушів на прозу й поезію, 20 аркушів на п'єси, 30 аркушів критики, 35 аркушів на літературні альманахи — отже, всього 165, що вже разом з книгоспілчанськими 60 аркушами покриває «голодну норму» О. Слісаренка. Очевидно, ці цифри й мав він на увазі, б'ючи на сполох. Але не добачив він, не роздивившись уважно наші видавничі плани ще скількох секторів ДВУ, де дається місце для творів сучасних українських письменників, а саме: в юнсекторі 40 аркушів, в військовому секторі — 40 аркушів, у дитячій літературі — 20 аркушів, в науковій — 40, а в підручній шкільній — 20, отже, ще 160, а разом з попередніми — 325, що покриє ті 30-40 %, котрі О. Слісаренко за своїми підрахунками лишив за видавничим бортом. Не знаєм методу, за яким він ці підрахунки продукції кожного письменника складав (виходить, що всього на Україні цього року вони спродукують 300-350 аркушів). Чи не мав він на увазі тут лише продукцію 25 ваплітян (так воно, на нашу думку, може статись), чи не забув він, що письменницький український актив складає тепер приблизно 100 авторів? З цієї емпіричної цифри виходячи і вважаючи, що кожний автор пересічно дасть аж десять аркушів на рік нової гідної до друку продукції, матимемо далеко більшу суму — аж 1000 аркушів, потрібних для того, щоб «не здеморалізувати наше молоде письменство». О. Слісаренкові треба було б оперувати принаймні такою цифрою, щоб навести жах і бити на сполох.