Твори в 4-х томах. Том 2

— Так.

— Якщо хтось із китайців спробує виламати двері каюти чи вилізти через люк, коли ми вийдемо в море, — хапай карабін і стріляй, заганяй їх назад. Ти вмієш стріляти з такого карабіна?

— Ні. Покажи як.

— Все одно не запам'ятаєш. А з вінчестера вмієш стріляти?

— Відводиш курок і стріляєш.

— Правильно, — сказав я. — Тільки не нароби дірок у корпусі.

— Слухай, дай-но мені ще ковток, — сказав Едді.

— Гаразд. Трохи дам.

Я дав йому як слід ковтнути. Я знав, що тепер він не сп'яніє: страх переважить алкоголь. Але кожен ковток якийсь час робитиме своє. Випивши, Едді сказав так, наче йому випало велике щастя:

— Отже, тепер ми возитимемо китайців. От віриш, я собі завжди казав: як розміняю останній долар, візьмуся перевозити жовтий товар.

— Але ти, видно, ще ніколи не розмінював останнього долара, — сказав я йому. Кумедний він усе-таки тип.

Протягом години я ще тричі давав йому випити для хоробрості. Смішно було спостерігати цього п'яничку, а заразом і не думалося про своє. Я не врахував, що доведеться так довго чекати. Я ж хотів вийти з порту, коли стемніє, запливти за освітлену прибережну смугу, а потім чекати, поки течія сама винесе до Кохімара.

Близько одинадцятої я помітив на мисі два вогники. Перечекавши трохи, я на малих обертах повів човен до берега. Бакура-дао — бухта, де колись був великий причал, щоб вантажити ‘пісок. Там є річечка, що впадає в бухту, коли дощі розмивають піщаний вал у її гирлі. Взимку північний вітер наносить пісок і перекриває річку. Колись шхуни заходили в річку й брали вантаж гуаяви, й колись там було містечко. Але містечко зруйнував ураган, і тепер там лише один будинок: якісь баїїедов збудували його з решток розкиданих ураганом хатин, і він править їм тепер за клуб — вони приїздять сюди в неділю з Гавани йа пікніки. Є там ще один будинок, у ньому живе уповноважений, але той будинок стоїть далеко від берега.

У кожному такому закутку вздовж усього узбережжя є урядовий уповноважений, але я не сумнівався, що китаєць з ним домовиться і прибуде з власним човном. Коли ми підійшли ближче, я почув запах водоростей і солодкавий запах рослин, що завжди лине з берега.

— Іди на ніс, — сказав я Едді.

— Та тут нема об що стукатися, — сказав він. — Риф по той бік протоки. — Як бачите, колись Едді й справді був чогось вартий.

— Дивись уперед, — сказав я й скерував човен туди, де нас мали помітити. Прибою не було, отож і двигун вони мали почути. Щоб не чекати даремно, я для більшої певності ще й блимнув ходовими вогнями, зеленим і червоним, — увімкнув і зразу ж вимкнув. Потім розвернувся, вийшов із бухти й став на найменших обертах при виході з протоки. Тут, біля берега, гойдало досить відчутно.