Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
обхідних для розкриття злочинів, не змінювалася ще з часів старозавітного Мойсея. Саме його вважають одним з найперших оперів, які мали у своєму розпорядженні таємних агентів і успішно їх використовували.
— Ось ти мені скажи, — Симко не мав жодної причини для поганого настрою, тому по ньому було видно, що він задоволений зустріччю зі своїм давнім приятелем, а запитання ставить так, для підтримання бесіди, — навіщо ми морочимося з нашою агентурою? У сучасному житті стільки можливостей отримання інформації, що можна, не виходячи з кабінету, знати про речі чи людей, які нас цікавлять, до найменших дрібниць. Ми ставимо жучки, щоб підслуховувати, вмонтовуємо відеокамери, щоб підглядати, можемо з чималої відстані сфотографувати найдрібніші об’єкти, які нас цікавлять, а витрачаємо дорогоцінний час, переступаємо через моральні й етичні бар’єри, щоб схилити людину до співробітництва. Я зараз не кажу про вроджених збоченців, для яких шпигунство й підглядання — природна потреба. Ті й матір рідну продадуть, тільки б відчути себе причетними до великого таїнства проникнення.
— Це ти все сказав лише для підтримання бесіди, чи не так? — Зорій теж мав добрий настрій, і йому зовсім не хотілося в ці хвилини говорити саме на цю тему. Але, з іншого боку, він сам нерідко замислювався над основною дилемою, яку протягом усього його професійного буття мав вирішувати на кожному кроці. — Ми з тобою вже стільки перемололи за свою оперативну кар’єру людських душ, що обговорювати цю тему, та ще й у такий прекрасний вечір, здається мені, буде більше ніж блюзнірством.
— Не скажи! — Симко підсунувся ближче до Богдана. — Ось ти все життя спеціалізуєшся на «лікуванні» людських душ, а точніше, залазиш людям у душі. Так-таки ніколи й не було тобі гидко, що ти втручаєшся в чуже життя, іноді плюндруючи людські долі, через коліно ламаючи їхню волю, гідність, знищуючи їх як особистості, розчавлюєш своїм кадебістським чоботом їхнє щастя?
— Ні фіга собі! — Зорій з подивом втупився в очі друга. — Що я чую? Сахаров ти наш, Солженіцин ти наш, Новодворська ти наша, Жиріновський ти наш…
— Стоп, останнє прізвище…
— Згоден, це не в той ряд… Але ж чи не ти перевербував майже весь злочинний світ Києва? Ти ж без своєї кримінальної агентури ні на що не здатен. Я вже не кажу про себе: хіба ж може якась навіть найсучасніша техніка проникнути в мозок іншої людини, щоб дізнатися, що та думає, що вона планує чи як оцінює ту чи іншу ситуацію?
— Так, для твоїх політичних ігрищ — агентура як панацея.
Без неї ти — нуль. Але коли мого кримінального покидька розшифровують і ставлять на ножі — я шкодую, що провалилася операція, а не за тією гнидою, яка й так топче ряст надто довго. У тебе ж зовсім інша публіка. Я взагалі не розумію, як можна завербувати людину, яка високоосвічена настільки, що прекрасно розуміє, куди й у що її втягують, має високі моральні принципи, а все ж погоджується на співробітництво, пише розписку, що, так би мовити, нікому, ніколи й нічого… А потім іде до своїх побратимів, до друзів, до споріднених духом соратників і однодумців, залазить до них у душу й пише звіти тобі. Тобі, якого ненавидить і зневажає.
Чи, може, скажеш, любить тебе й боготворить?
— Ну, Петре, вчасно ти порушив тему, молодець. Мені зараз якраз твоїх моралізаторств і не вистачає. Я, кажу тобі, як ніколи зрадів нагоді відірватися від тяжких дум, що обсіли мене останнім часом. У тому числі й проблем, пов’язаних зі зникненням дорогої мені людини, а вийшло…
— Зрозумів, вибач, — Симко поклав руку на плече Зорію. — Ти про того хлопця, що втопився?
— Та взагалі така смуга пішла, що ну його нахрін! Іноді мені здається, наче я на грані того, щоб кинути все це і зникнути в невідомому для всіх напрямку, забурлитися кудись у глухомань, щоб нікого не бачити, не чути, не перейматися проблемами, на які, за великим рахунком, глибоко начхати.
— Ага, це якраз говорить той, хто, безперечно, тепер так і вчинить, — скептично мовив Симко.
— Ти знаєш, в один прекрасний момент я почав усвідомлювати, що мене більше не цікавлять ні «шпигунство», ні розвідка, ні ЧК, ні спецоперації, ні штірліци, ні кузнецови.