Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
Імітація переможного завойовництва вербалізує маніакальний тріумф українського письменника-блазня, який зрікається моральної свідомості заради звільнення інстинкту. Письменник-блазень, як ніхто інший, гостро актуалізує духовну проблему міста. Адже у 20-ті роки українські футуристи, бездумно приймаючи чужі урбаністичні ідеї, часто не осмислювали, що вони означають для селянської України. Невипадково саме футуристи з їх несвідомим потягом до стадного колективізму стали фанатичними урбаністами: імперський урбанізм загрожував передусім національній етичній традиції. Імперська політика мала витворити ідеологію антидержавницького українського міста, про що сигналізував В. Підмогильний. У цьому сенсі могло прислужитися світоглядне тлумачення міста античним філософом Епікуром, який протиставив індивідуум міському натовпу: атомізм став основою епікуреїзму (латинське «індивідуум» відповідає грецькому «атом»). Кожний людський атом, вважав Епікур, прагне до анахорезу — соціального індивідуалізму. Концепція атомізму виразилася поняттям «сад»: людина поміщає атом села в місті й живе в ньому як життєвий індивідуум. Тому школа Епікура називалася Садом. Очевидно, таку концепцію українського міста варто було розробляти українським державотворцям, про що свідчили поетичні збірки «Три персні» (1934), «Книга Лева» (1936), «Зелена євангелія», «Ротації» (1938) Б.-І. Антонича. Агресивним футуристам також опонувала етична герметизація духу в поезії В. Свідзинського, про якого Е. Соловей писала: «Здається, що це поет, якого з багатьох причин не могло бути, а проте він є!». Мова йде про тип митця, який навіть у такому страшному часі «репрезентує органічну й повну прилученість до традиції»[938]. Але, як слушно відзначає Е. Соловей, це була несвідома позиція: «Проте свідомої, програмової орієнтації на минулий досвід ми в ньому знову ж таки не знайдемо. Навпаки, це начало здебільшого виявляється як стихійне, незалежно від волі і намірів автора»[939].
Блазнювання як вибір позиції письменника-урбаніста означало інфантилізацію творчого суб’єкта, символом якої поставала втеча від страшної реальності, втеча, як констатує В. Підмогильний, в «дитячу гру в Парнаса», «де одного, що з зав’язаними очима», ціла юрба жартунів смикатиме звідусюди. Про те, що блазнювання обрано провідною літературною позицією, свідчить і роман В. Підмогильного «Невеличка драма» (1929), в якому подана тотальна літературна стилізація передусім любовної проблематики, обігрування різноманітних персонажів, епох, образів. Перегравання художніх текстів стає характерним явищем тодішньої української літератури, що відсилає до «формального» захисту на матриці чужого тексту (за зразком «Енеїди» Котляревського).
Під вплив російського формалізму передусім потрапили футуристи — Гео Шкурупій, Д. Бузько, Л. Скрипник, М. Йогансен, Ю. Яновський та ін. Роман М. Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» (1929) у всьому театралізований. Імена (Альчеста, Дон Хозе Перейра, Велетенко, назви розділу кількома мовами і та ін.) вказують на маскування і пародіювання класичного психологічного роману. Автор створює «пейзажний», «флоро-фаунний» текст, що химерно проголошує славу пролетаріату. Замість глибинної аналітики — блазнююче з’ясування, «яка закуска найкраща для горілки». «Роз’ятрена» маніакальна фантазія має подолати «наймонструозніший факт Реальної Дійсності»[940], однак втеча від страшної реальності призводить до безвідповідального, безвідносного до реальності патетичного фантазування. У літературі з’являється небезпечна думка про те, що письменнику не треба бути учителем людства, а це означає, що йому і не треба світогляду. З цього починалися українські карамазенки-блазні в літературі XX ст.
938
Соловей Е. Неканонічна традиційність: Володимир Свідзинський // Сучасність. — 1996. — № 2. — С. 100.
939
Там само.
940
Йогансен М. Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію // Прапор. — 1990. — № 6. — С. 106.