Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Яскравим зразком блазнюючого самопониження став роман Д. Бузька «Голяндія» (1929). Механізм психологічного самопониження в ньому постає на основі формального культивування художнього прийому. Характерну ознаку своєї несвідомої постмодерністської позиції Д. Бузько демонструє як заперечення світоглядної філософії, що на рівні психологічному означає заперечення власної вищої природи філософського мазохіста і схиляння до нижчої — ерогенного мазохіста, відповідно до якої автор — «комедіант-оповідач», клоун, ляльковод, крутій, спритний маг-чарівник, що все плутає і насміхається над пошуком істини, а відповідно — і над психологією. Коли письменник стверджує, що психологія йому набридла, наполегливо повертається до заперечення психологізму, це свідчить не лише про індивідуальну неспроможність створити повноцінний психологічний роман, а й про страх перед психологічним аналізом, табуйованим для українського «комунівського» письменника. Тому про комуну і колективізацію він пише у своєрідному жанрі «деструктивного роману»[946], театралізовано усуваючи серйозних едіпових суперників, що стають на його дорозі. Так розгортається блазнюючий діалог із письменниками-психологами — Е. По, Е.-Т.-А. Гофманом, І. Нечуєм-Левицьким, В. Винниченком, В. Підмогильним та ін. Ігнорування принципу реальності спричинює те, що замість реальної голодної дійсності у романі Д. Бузька з’являється маніакальний образ квітучої комуни, де гречка виростає в зріст людини, коні стають такими великими, як слони, тощо. «Так-то я сміявся. Я — штукатурив», — зізнається Д. Бузько, вказуючи мимоволі, що все це він нафантазував, а реальна Україна — це Голяндія, тобто гола країна. В епоху сталінізму письменник уже забуватиме про вигадку, а фантазію, здобуту у маніакальних творчих станах, сприйматиме за реальність.

Одним із найцікавіших романів 20-х є «Інтелігент» (1929) Л. Скрипника, який формально представляє постмодерністське письмо. Це — «екранізований роман»[947], як називає його Н. Бернадська, що поєднав у собі кіно і літературу (оскільки українське кіно тоді переживало своє потужне народження, то поєднання прийомів кіно і літератури було дуже поширеним у формальних експериментах, наприклад у «Майстрі корабля» (1928) Яновського). Образ інтелігента у Скрипника символізує людину без психології, імені, національності. Автор подає постмодерністську візію смерті героя, що цілком відповідає більшовицькій дійсності: замість національної особистості народжується псевдолюдина, яка впродовж віків змінила багато масок, багато імен, щоб нарешті виявити свою психологічну пустоту. Четверта частина роману символічно називається «Член партії „И. И.“», тобто партії «Испуганная интеллигенция», що обігрує характерну для українського маргінала психологію переляку. Починаючи від біографії (як псевдобіографії), все тут пронизане спустошеністю: психологія, національність, совість, революція, громадянська війна, сексуальність, стать, Бог, Держава. «Усе це нагадує цирк, буфонаду, театр абсурду»[948], — відзначає Н. Бернадська.