Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Характерною установкою для офіційної літератури став зсув принципу реальності, стійка наявність якого з погляду психоаналізу є показником мужності національного характеру. Невипадково блазнюючий письменник представляв яскравий донжуанівський інфантильний психотип (за аналогією до Енея І. Котляревського). Аналіз українського Дон Жуана 20-х років виявляє в глибині його анархізму пристрасний потяг до самолюбування (образ Степана Радченка у романі В. Підмогильного «Місто», 1928). Зсув принципу реальності для українського донжуанівського психотипу означав актуалізацію принципу насолоди у катастрофічних для цього умовах. У прозі з’являються химерні герої, блазнююча маргінальна масовка, на яку перетворюється Україна. В експериментальних текстах на рівні свідомого експериментування за химерним програванням (наприклад, у драмах М. Куліша) поступово проступає аналітична критика національної катастрофи.

В сучасних інтерпретаціях літератури 20-х років рідко відчитують блазнюючий компонент, хоч маскування було її тотальним фактом. Так, роман В. Підмогильного «Місто» постає на матриці «Любого друга» Г. де Мопассана, на що звертає увагу М. Ласло-Куцюк[935], водночас він є переграванням імперської і національної психології. Головний його герой український селянин Степан Радченко імітує імперського суб’єкта, постаючи як блазень і меланхолік в одній особі. «Я, — зізнається Степан Радченко, — сумне явище. На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають, на гостроту зору. Найкращі слуги життя — засліплені й підсліпуваті»[936]. Блазнювання тут є способом боротьби з меланхолією, пов’язаною з цією гостротою зору. Психологію національного блазня має видавати передусім імітація любові, що становить у національному світі важливу духовну цінність. Зневажаючи любов, Степан прагне віддатися деструктивній імперській сексуальності. Вирушивши на завоювання міста, він імітує імперського завойовника, що здобуває жіночі тіла, зневажаючи їх душі. Кульмінацією цієї завойовницької зневаги стає те, що майбутній письменник не реагує на самогубство закоханої в нього жінки. Тому потаємне бажання Радченка при цьому написати повість про людей видає в ньому бажаний для імперського дискурсу тип національного злого блазня, який ставитиметься до життєвої трагедії як до театральної гри. Невипадково останньою пасією Степана стає легковажна акторка, з якою можна розігрувати кохання, не торкаючись глибин душі. І цілком логічно роман завершується блазнюючими, театралізованими жестами покорителя міста: «Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі, кам’яні пальці. Він завмер від сласного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок»[937].