Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Блазнювання 20-х років психотично балансує між свідомою і несвідомою архетипною котляревщиною, що робить його унікальним об’єктом в українській психоісторії.

У 1918 р. П. Тичина зіставляв українську державницьку романтику в образі чистої, як голуба блакить, нареченої і більшовицьку державницьку реальність — в образі горобиної ночі, кровавих шляхів з незриданними сльозами-тьмами[927]. Депресивна психосемантика у тодішній літературі виявляла невротичний переляк (наприклад, українське страхітливе постало в образі божевільної голодної матері, що їсть трупи своїх дітей у трагедії «97» М. Куліша). Незвичайний психологічний експеримент спровокував в Україні національну паніку, що живилася соками національного «кайдашизму» (занепаду батьківської функції в реальній українській сім’ї). Трагізм того часу, що привів до громадянської війни, промовисто засвідчили «Вершники» Ю. Яновського, в яких анархія братів виражала розпад роду, а батьки залишалися пасивними спостерігачами цієї сімейної (родинної) катастрофи.

Тієї пори П. Тичина звертався до українських несвідомих експериментаторів — блазнів у літературі: «До вас, казенні поети, офіціантики, / до вас моє слово, мій гнів. / Не робіть, не робіть ви романтики / з червоної крові братів!»[928]. Це звернення було особливо на часі, адже ідеологом художнього експериментаторства виступила тоді нова літературна теорія — російський формалізм, що «обожнив» художній прийом, покликаний заступити трагічну психосемантику. У зв’язку з опустошенням релігійної істини (на пошуки вічної істини одержимому українському суб’єкту було накладено табу, оскільки «істина» пропонувалася як знайдена у конкретному історичному часі) самоцінність прийому і знецінювання ідейно-психологічного смислу твору цілковито відповідали засадам «карамазовщини». У розпал братовбивчої громадянської війни (1919) В. Шкловський порівнював літературу з шахами: «Дія літературного твору відбувається на певному полі; шаховим фігурам будуть відповідати типи — маски, амплуа сучасного театру. Сюжети відповідають гамбітам, тобто класичному розігруванню цієї гри, якими варіативно користуються гравці. Задачі і перипетії відповідають ролі ходів противника»[929]. У другій половині XX ст. він переглянув свою «формальну» позицію як помилку молодості, «енергію омани»[930]: «Зараз я багато чого для себе уточнив, від значного відмовився, вважаю зараз, що не потрібно починати і закінчувати розбір твору аналізом мови і ритму; вважаю, що визначення самі по собі не наука… Я тоді нерозважливо сказав, що твір є «сумою прийомів». Це було сказано так давно, що я пам’ятаю лише спростування. Тепер думаю, що література є системою систем…»[931]. Сучасні російські дослідники, враховуючи минулу «енергію омани», взяли курс на психопоетику[932]. Психоісторичний український досвід актуалізує необхідність пам’ятати про здатність російської психології дослідження до «енергії омани», оскільки «помилки» російських формалістів відповідали актуальній імперсько-більшовицькій ідеології з її забороною психологізму. Формалізм як модерна російська наука раціонально витравлював з літератури національну душу. Російський формалізм, як і російський більшовизм, були явищами імперськими і садоавангардистськими. Походять вони, на думку Б. Томашевського, з російського символізму і футуризму: «Звідки пішов “Формалізм”? Із статей Бєлого, із семінарів Венгерова, із Тенішевського залу, де футуристи шуміли під головуванням Бодуена де Куртене? Це вирішить біограф покійника. Але без сумніву, що крики дитини чулися скрізь»[933]. Психоаналіз російських формалістів виявляє російсько-імперську психологію, яка працює на неусвідомленому рівні: садистським суб’єктом є форма, мазохістським — зміст, що знецінюється, внаслідок чого вихолощується і філософська сутність форми.