Соло бунтівного полковника. Вершина

— Коли такі самі зірки стирчали з мого рота, чи не так?

— Здається, так. Ох, і давно ж то було. Скільки вже ти в полковниках ходиш?

— Та вже років з п’ять, якщо не більше.

— А коли ж генерала? — обережно запитав Петро. Він знав, що Богдан не любить таких розмов, але коли вже мова зайшла на ці теми, то Симко ризикнув.

— Петре, ти ж знаєш, що у генералів є свої чада, які теж хочуть стати генералами. А ми з тобою «селянські діти», нам би поближче до землі.

— Та ні, до землі ще рано. Ось збудеться твоя заповітна мрія, переможеш ти всіх супостатів, що при булавах, і той, кого ти приведеш на своєму багнеті до вершини влади, обов’язково віддячить тобі генеральськими погонами, — сказавши це, Симко потихеньку позадкував і став спиною до вікна. — Богдане, і не думай — буду кричати.

Зорій, зробивши серйозне обличчя, повільно почав наступати на друга.

— Що ти там лепетав про мій багнет, на якому я приведу когось до влади? Що за розмови?

Та то я пожартував, — Симко удав, що тремтить, лівою рукою затуливши обличчя, а правою прикривши пах.

— Зізнавайся, з чийого голосу глаголиш, сину мій, — Зорій впритул наблизився до Петра.

Чесно, ляпнув лиш слова для, — кривлявся далі Симко.

І раптом опустив ліву руку і, дивлячись Зорію в очі, серйозно сказав: — Ех, пане полковнику. Невже ти думаєш, що я сліпий і для того, щоб у цьому житті хоч щось розуміти, мені потрібна чиясь підказка? Я ж тебе знаю майже три десятки років. Хіба-таки в час, коли Україна гине, ти сидітимеш і чекатимеш, поки хтось «даст нам избавленье»? Та найпростіша логіка підказує, що єдиний шлях бомбонути по всій злочинній камарильї — прийти до влади або привести туди своїх людей. Бажано б мирним шляхом, без бунтів і революцій.

— Ти знаєш, мені ніколи про таке думати, — суворо сказав Зорій, відійшовши від Петра і ставши перед столом, на якому лежали речі з пакета. — Мені треба шукати письменника Теслю.