Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Матеревбивство аж ніяк не означало розв’язання психотичного конфлікту в психоісторії української літератури, оскільки материнський об’єкт є сильнішим за перверсивно романтичне синівське Я. В контексті психоаналізу вбивство і самовбивство означало, що «об’єкт повністю перемагає “Я”»[921]. Тобто вбивство матері в українському світі свідчило про інтеграцію материнського образу в «символічний всесвіт» (С. Жижек). Привид вбитої матері, травма від злочинної синівської дії мала інтегруватися в національну синівську пам’ять, до якої апелює М. Хвильовий. У новелі «Я (Романтика)» є яскраве втілення українських агентів символічного закону. Чека («чорний трибунал комуни») Хвильовий розміщує в помешканні розстріляного шляхтича, тобто розстріляної аристократії, древнього світу, що постає з портретів як «безсила грандіозність», «перламутр на бенкеті дикої голодної країни»[922]. Знищення цілого літературного «синівського» покоління у 30-ті роки, цієї недосформованої національної мужності, або української синівської «безсилої грандіозності», означає утворення символічних «привидів живих покійників» (С. Жижек). Ці привиди разом з образом їхнього лідера М. Хвильового формуватимуть у національній пам’яті смисл невиконаного символічного обов’язку, а в психоісторії української літератури — нагадують про порушення символічного закону («Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, — зізнається романтичний герой Хвильового, — в моменти великого напруження я складав гімни»[923]). Невипадково сучасний український письменник І. Ципердюк, виписуючи власний депресивний синдром, пригадує самогубство Хвильового: «Дикі качки допивають воду в Бистриці. В селі Йордан. П’яний хтось, кажуть, замерз, щедруючи. Нинішнім ранком вже вкотре застрелився Хвильовий…»[924].