Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Самогубство і символічне матеревбивство взаємопов’язані у психобіографії Хвильового. Меланхолік, яким усвідомився у своїй психології М. Хвильовий, наважується на самогубство як значущий для психоісторії української літератури вчинок. До цього самогубчого акту його підштовхувала конституційна двоїстість, яка сформувалася у меланхолії, опустошуючи лібідозну спроможність Я. «Тільки садизм, — висновує Фройд, — дає відповідь на таємницю схильності до самогубства, яка робить меланхолію надзвичайно цікавою для аналізу і надзвичайно небезпечною для її носія»[912].

Загальною метою суїциду, за спостереженнями Е. Шнейдермана, є віднайдення рішення («Самогубство не є випадковою дією. Воно ніколи не здійснюється безцільно. Воно є виходом з утвореного становища, способом розв’язки життєвої проблеми, дилеми, обов’язку, скрутного стану, кризи або нестерпної ситуації»[913]). Загальним його станом є нестерпний психічний біль, загальною емоцією — безпомічність і безнадійність, загальним внутрішнім ставленням — амбівалентність (коли одночасно і люблять, і ненавидять один і той самий об’єкт). Якщо амбівалентність продуктивна для російського садомазохіста, то вона органічно чужа для українського психотипу морального мазохіста. Тому самогубство Хвильового — це важлива комунікативна дія, болісне повідомлення про реалістичну ситуацію 20—30-х років, коли сплуталася національна свідомість: одержима романтичним кастраційним комплексом, вона несвідомо прийняла міфологію безбожної соціальної релігії, сформовану російсько-імперським Над-Я.

Самогубство з погляду онтогенезу означає також, що насильство спрямоване проти інтроектованого об’єкта, тобто Его прагне вбити свої погані внутрішні об’єкти і зберегти свої улюблені об’єкти (зовнішні та внутрішні). У такий спосіб здійснюється збереження національного Его. При скоєнні самогубства, як зауважувала М. Кляйн, суб’єкт прагне позбавити «хороший» об’єкт від себе як своєї «поганої» частини: основою самогубчого кроку є «усвідомлена реакція на свої власні садистські атаки на материнську сутність»[914]. Порушення культурної домовленості зі смертю через ненависть до державотворчого національного батьківства і символічне матеревбивство, пережите у психології модерного українського покоління, робить самогубство М. Хвильового своєрідним актом спокути перед батьками, перед Україною, перед Богом.